Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Приватні уроки я давала до весни 1939 року. Учнів за ці роки було у мене багато, деяких з них я запам’ятала особливо.

Я допомагала готувати уроки другокласниці Брайман. Її брат навчався зі мною в одному класі гімназії. Браймани були нуворишами. Вони швидко збагатилися, побудували на Волі гарний двоповерховий особняк, їм належав великий млин.

Браймани займали весь другий поверх будинку. У моєї учениці була окрема кімната. Щоб потрапити до неї, потрібно було пройти через вітальню, де стояв рояль, на якому ніхто не грав. Мадам Брайман була малоосвіченою жінкою. Багатство, яке на неї раптово звалилося, не допомогло її розвитку. Льоня ледь міг впоратись із навчальною програмою, а дівчинка навіть з моєю допомогою важко долала премудрість другого класу. Рояль був куплений для престижу.

Роялем претензії мадам Брайман на зарахування до клану еліти не закінчились. У будинку було два входи: парадний і чорний. Мені було наказано ходити через кухню, щоб підкреслити, що я їм не рівня. Жінку цю я дуже не любила за її скупість. У гімназії було правило: учень, який своєчасно не заплатив за навчання, видалявся з уроків. Не пам’ятаю випадку, щоб мадам Брайман розплатилася зі мною вчасно, і якщо у батька не було грошей, я по декілька днів залишалася вдома.

З дочкою Брайманів я займалась декілька років. Вона була найтупішою з усіх моїх учнів, а її мати – єдина у своєму роді з усіх моїх роботодавців.

У Рівному були репетитори дорослі, з ім’ям, які блискуче закінчили гімназії, вони давали уроки в заможних родинах учням старших класів. Такій дрібноті серед репетиторів, як я, діставалися найдешевші уроки.

Не пам’ятаю, щоб хто-небудь з батьків моїх учнів, окрім мадам Брайман, мене принижував, але бігати по уроках було нелегко. Свої власні завдання я готувала пізно ввечері. Підручники в Польщі коштували дорого, і не всі учні мали можливість їх придбати, доводилось позичати, що теж забирало багато часу.

* * *

Наша гімназія знаходилась на вулиці 13-ї Дивізії. Це була триповерхова будівля, до якої прилягала гімнастичний зала.

Гімназисти носили темно-синю форму. Вбрання учениць: темно-синя вовняна спідниця у зборки, кофта з напуском з того ж матеріалу і чорний фартух. На голові берет. Усі, незалежно від статі, зимою носили спортивні черевики фірми «Батя» – так звані бутси. Якби не було єдиної форми, при помітній різниці в матеріальному становищі батьків проблема одягу могла б бути джерелом усіляких неприємностей і причиною комплексів у дітей.

У нашому класі було 35 учнів. Після війни нас залишилось семеро, усі інші загинули. Із старших випусків живими також залишились одиниці. Переважно вся школа загинула.

* * *

Кращою ученицею у нашому класі була Еся Савицька, висока, дебела дівчина з блакитними очима, кирпатим носиком і дрібнокучерявим золотистим волоссям, схожа на полячку. У неї було четверо братів, вона – наймолодша. Два її брати жили в Радянському Союзі, обидва – кандидати наук. Один брат жив в Аргентині, у Рівному залишався молодший з братів, Соломон. Він грав у футбол в єврейській команді «Асмонеї». Одного разу під час матчу він випадково травмував польського воротаря. Поляки погрожували його вбити. Соломон декілька місяців відсиджувався вдома, а потім потайки поїхав до Аргентини. Батько Есі працював бухгалтером на пивзаводі, вони були заможними людьми. В Есі була своя кімната, а в кухні у них стояла біла емальована ванна – на той час у Рівному розкіш неймовірна.

Еся вміла, як ніхто, організовувати свій час. Вона відмінно вчилася з усіх предметів і встигала дуже багато читати. Спілкуватися з нею було цікаво. Вона не мала задушевних подруг, до усіх ставилась рівно. Ми часто збиралися у неї вдома. Перед самою війною Еся почала зустрічатись з хлопцем, старшим за неї на рік, на прізвище Ліберман. Її батько за тиждень до початку війни поїхав відвідати сина в Москві і додому не повернувся. Коли німці окупували Рівне, Ліберман оселився в Есі. Шлюб вони не оформлювали, але Еся не приховувала своїх стосунків з ним. Разом вони прожили близько трьох місяців.

У листопаді 1941 року, коли німці наказали усім євреям, які не мали довідок про роботу, зібратися на площі в районі Грабнику – нібито для відправки на роботу, – Еся пішла туди разом з матір’ю. З ними пішов і Ліберман. Він працював на електростанції, мав «аусвайс», але вирішив не залишати Есю. На площі, куди німці зігнали усіх євреїв, Еся опинилася поруч зі своєю подругою Леєю Боткер, якій вдалося врятуватись. Німці оголосили: хто бажає швидше повернутися додому, повинен добровільно піти з першою партією для перевірки. Мати запропонувала Есі пройти перевірку і бігти додому, поки там не встигли пограбувати квартиру. Еся і Ліберман пішли з першою партією із п’ятдесяти людей, які були відібрані німцями. Їх погнали в «Сосонки».

Там вони і загинули разом, на порозі молодості, на самому початку любові.

У нашому класі було декілька надзвичайно обдарованих хлопців. Хімією захоплювався Епштейн, високий, похмурий хлопець з густою шапкою чорного кучерявого волосся. Перед контрольними з хімії він муштрував нас, допомагав розв’язувати задачі. Пояснював він краще за вчительку. Він загинув.

Кращим математиком у класі був Фраєрман. Він дійсно мав незвичайні математичні здібності, але з інших предметів вчився вельми середньо. Він міг стати знаменитим вченим. Не сталось. Його розстріляли німці.

Навчалися в нашому класі три дівчини із сусіднього містечка Здолбунів. Вони щоденно приїжджали потягом до Рівного і після уроків поверталися додому. Дорога займала десять хвилин. Серед них виділялася загальна улюблениця – Соня Ключник, брюнетка з довгим, прямим і пишним волоссям. У неї були усміхнені чорні очі і чарівні ямочки на щоках. Мила і товариська, проте про своє позашкільне життя вона нікому з нас не розповідала.

У 1938 році Соня загинула. Це сталось, коли вона переходила з одного вагону в інший під час руху потяга. Ховали її усім класом. Похорон відбувся в сутінках. На кладовищі запалили свічки. Страшно, на одній ноті, кричала її мати. Соню за єврейським звичаєм – без домовини, загорнувши в біле простирадло, – опустили в могилу. Грудки землі падали на її тіло. З похорону ми поверталися пізно, пригнічені і приголомшені, дівчата плакали, їм шкода було, що вона пішла такою юною, не пізнавши життя. Ніхто з них не міг тоді уявити, що через три роки майже всі вони підуть услід