Читати книгу - "Дорога, Лариса Бондарчук"

Розділ 4. У полоні

- Грук, грук! - закричав раптом хтось із узлісся. - Геть! Не чіпайте його! О, хто це в нас тут? - почув я голос якогось чоловіка, який неквапно наближався до гексунів.

Чоловік схопив мене за карк і поставив на ноги. Це був бородатий приземистий чолов'яга у капелюсі з широкими крисами. У правій руці він тримав пістоль, направлений мені в груди.

- Малий, ти що, заворотник? - гикнув бородань, побачивши Заворот, який виглядав із вузлика з Сидором, що валявся у мене біля ніг.

Я не знав, як вести себе у такій ситуації, тому промовчав.

- Ну, нічого, тепер тобі не треба нікуди йти, - перебільшено ласкаво промовив чоловік.- Ти вже прийшов, правду я кажу, Сопуне?

І він загиготів, озираючись на іншого чоловіка, вочевидь, того самого Сопуна, який теж виходив із лісу. Сопун був одягнений у чаклунську мантію. Це налякало мене ще більше, ніж пістоль і гексуни разом узяті.

- Угу, - підтвердив він.

- Підеш із нами. А щоб ніяких несподіванок, Сопун тебе трохи причаклує, - знову загиготів бородань.

- Угу, - знову мугикнув Сопун.

Підійшов до мене, відштовхнувши ногою найбільш агресивного гексуна з дороги, і сказав, дивлячись мені на ноги:

- Поглянь, у тебе пута на ногах. І ти не можеш швидко ходити. Підеш повільно за мною, аж доки я не скажу зупинитися.

Він сказав це звичайною мовою, але щось царапнуло мою свідомість, деякі слова прозвучали якось не так, як завжди, переконливіше, проникливіше, чи що.

Я глянув на свої ноги і не побачив ніяких пут. Але коли Сопун розвернувся і ступив крок до лісу, мої ноги самі почали переставлятися, йдучи за ним. Я відчував пута, хоча їх там не було. Другий розбійник (а це, вочевидь, були розбійники, про яких нам говорили охоронці на Перехресті) знову засміявся, схопив мого вузлика і поспішив за нами.

- Грук, грук! - покликав він за собою гексунів.

Ми заглибилися в ліс.

- Це буде мій! - радів чомусь уголос бородань. - Трохи, правда, хирлявий. Та нічого, замінить Сувоя. Що Дорога дає - те моє!

- Наче мій повинен бути, - споквола промовив Сопун. - Ти, Браде, щось наплутав.

- Що?! За жеребкуванням - мій! Ти що?! - почав закипати Брад. - У тебе є вже троє. А у мене Сувій геть охляв. І жеребкування, жеребкування! Ми ж кидали кості, я виграв!

- Добре, не скигли. Я пожартував. Люблю послухати, як ти ниєш.

- Добрі жарти! Ти не думай, що якщо ти маг, то тобі все дозволено! Печатка мене захищає! - він зиркнув на свою долоню, де справді краєм ока я встиг помітити якісь накреслені лінії.

Незабаром ми вийшли на велику лісову галявину. Тут стояли кілька зроблених із ялинових гілок куренів, щось варилось у великому казані на вогнищі. На гарчання гексунів із одного куреня вийшов невисокий чоловік в оксамитовому добротному, але місцями потертому костюмі. Мабуть, це був проводир ватаги, бо поводив себе владно і впевнено.

- О, я бачу, ви зі здобиччю! - сказав він. - Це добре, бо Сувій вже геть ні на що не годний.

- Та ні, - заперечив Брад. - День-два - і стане на ноги. А це ось заворотник. Мій!

- Давайте вже обідати, - сказав Сопун. - А ти, - звернувся до мене, - відчуваєш, що пута на ногах зникли, ти можеш зупинитися. Заведи його в клітку, - це вже до Брада.

Брад схопив мене за лікоть і потягнув на край галявини, де стояла велика залізна клітка. Я все не міг отямитися від того, що після останніх слів Сопуна ноги почали слухатися мене, відчуття спутаних ніг зникло. Тут би мені рвонути в ліс, спробувати втекти… Але я, як покірна вівця, плентався за Брадом. Він заштовхнув мене в клітку і замкнув двері. Потім поспішив до багаття, де вже зібралися обідати його напарники. Ні, звичайно, я не втік би, якщо б і побіг у ліс. Гексуни. Я зітхнув. Сів у кутку клітки, охопивши ноги руками, і засумував.

- Хлопче, подай водички, - раптом почув я слабкий і хриплий голос з купи лахміття, яке лежало в іншому кутку клітки.

О, тут хтось є? Я підійшов ближче і побачив маленького чоловічка, блідого й брудного, вкритого усіляким ганчір'ям. Мабуть, він не був людиною, бо мав дуже маленький зріст і невеликі ріжки на голові. Я не дуже здивувався, бо знав, що у нашому світі є чимало різних істот. Найосновніші раси ми вчили у школі: люди, дракони, ілюзори та тіні. Але було ще багато інших народностей, яких ми проходили дуже побіжно. Представників інших народів залишилося дуже мало. Пам'ятаю, були хохелі, полісуни, антипки… 

Я роззирнувся навколо і побачив два відра. Одне було з водою, а інше, аж у глибині клітки, - таким собі імпровізованим туалетом. Схопив кухоль, що стояв біля відра, набрав води і підніс незнайомцю. Той жадібно випив. Потім відкинувся на спину і прохрипів:

- Тікати тобі треба, хлопче, бо тут буде тобі гаплик! Я от, бачиш, вже ледве дихаю. Мабуть, скоро смерть моя прийде.

- А що вони з вами зробили? - спитав я.

- Нічого, вони нас навіть кормлять добре, щоб довше трималися. І пальцем ніхто не торкнувся. Але гронянка, ключ-трава* нас повільно вбиває…

Я чув про ключ-траву. Ніколи не бачив (хіба що на картинках у книжках), бо в нашій місцевості вона не росте, але знаю про її особливості. Це доволі висока рослина, листя у якої схоже на виноградні грона або китиці.