Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Акції справді виявилися масовими і загрожували повністю паралізувати економічне життя регіону, а також перерости у масштабні заворушення. Із трибун лунали досить радикальні заяви. Серед них — і заклики до відокремлення Донбасу від України. Центральна влада була відверто налякана розмахом протесту, тому відразу ж висловила готовність іти на поступки. За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. Ще за кілька днів було оголошено, що уряд підвищує зарплату гірникам.
Такі кроки одразу ж охолодили запал невдоволених шахтарів. Більшість трударів цікавив тільки матеріальний бік справи, до політики вони були байдужими, тому поступки влади були розцінені як перемога, і незабаром страйк було припинено. Але в умовах інфляції 1993 року підвищених зарплат народу вистачило не надовго. Уже до кінця року зростання цін повністю «зжерло» всі надбавки. Єдиним, хто однозначно виграв від страйку, був Юхим Звягільський, який різко пішов на підвищення і став одним із перших людей у державі. Після того, як Кучма пішов у відставку, Звягільський дістав посаду в. о. прем’єра і фактично очолив Кабмін.
Кейс Звягільського і визначив формат взаємин «донецьких» із Києвом на довгі роки. У 1993 році регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом — дієвий спосіб отримати владу. Одним лише страйком справа не обмежилася. Пристрасті вирували весь 1993‑й. Місцева еліта й надалі говорила про федералізацію і не залишала спроб у тій чи іншій формі виторгувати у Києва автономію. Восени 1993 року у донецькій пресі замиготіла абревіатура РЕС, яка означала «регіональне економічне самоврядування».
Журналіст Олександр Пєхотін у 2005 році так описував ці події у своїй статті для донецького сайту «Остров»:
«На початку жовтня 1993 […] було ухвалено рішення про те, що шахтарі гарантують облраді підтримку в реалізації основних положень РЕС. У разі опору центру донецьким ініціативам шахтарі обіцяли вдатися, в тому числі, і до крайніх заходів: припинення відвантаження за межі області продукції, що випускається за держзамовленням, блокування банківських рахунків, пікетування транспортних магістралей. І, як писала газета «Город», «відкидаючи геть усі підозри щодо сепаратизму, шахтарі не приховують, що розглядають РЕС як першу сходинку до федеративно–земельного устрою України».
Досить радикальні заклики озвучували й керівники деяких донецьких підприємств. Наприклад, директор шахтоуправління «Донбас» Юрій Баранов на нараді представників вугільної галузі закликав створювати революційні штаби та збройні сили для відстоювання ідеї регіональної самостійності. Однак момент було втрачено. Після закінчення шахтарського страйку погрози, що лунали з Донецька, вже не виглядали настільки небезпечними. Крім того, наближалися вибори, і у «донецьких» з’явилися інші турботи.
Проте 27 березня 1994 р. донецьким та луганським елітам усе ж вдалося провести перший сепаратистський референдум, який отримав назву «дорадче опитування громадської думки» і у підсумку ні на що не вплинув. У місцевих газетах про нього написали лише короткі повідомлення. Жителів Донеччини опитували, чи згодні вони на федеративну перебудову України, надання російській мові статусу державної та тіснішу інтеграцію України до СНД. За всіма питаннями більшість людей, що брали участь у голосуванні, висловилися позитивно.
«У голосуванні з питання «Чи згодні ви з тим, щоб Конституція України закріпила федеративно–земельний устрій України?» брали участь 2 795 221 осіб. «Так» відповіли
2 227 538, «Ні» — 419 794. Недійсних бюлетенів — 147 889.
На питання «Чи згодні ви з тим, щоб Конституція України закріпила функціонування російської мови в якості державної мови України поряд із державною українською мовою?» з 2 788 802 тих, хто голосував, «Так» сказали 2 430 821 і «Ні» — 238 017. Недійсних бюлетенів — 119 964.
У голосуванні з питання «Чи згодні ви з тим, щоб на території Донецької області мовою роботи, діловодства і документації, а також освіти і науки була російська мова поряд з українською?» з 2 793 806 громадян «Так» відповіли 2 455 949 і «Ні» — 191791. Недійсних бюлетенів — 116 068.
На питання «Ви за підписання Статуту СНД, повноправну участь України в економічному союзі, у Міжпарламентській асамблеї держав СНД?» із 2 797 424 тих, хто голосував, «Так» сказали 2 481 981 особа, «Ні» — 190 907. Недійсних бюлетенів — 124 536», — розповідала про підсумки опитування 1 квітня 1994 року газета «Вечерний Донецк».
Аналогічне опитування проводилося і на Луганщині. Там, за офіційними даними, участь у ньому взяли 1558 173 особи із 2 085 764 громадян, внесених до списків для голосування, що склало 74,7%. На відміну від Донеччини, на Луганщині було відсутнє питання щодо федеративного устрою країни. Проте на кожне з трьох інших питань позитивно відповіли близько 90% громадян із тих, що взяли участь в опитуванні. Наскільки чесними були результати тих опитувань? Чи відображали вони справжню картину, чи були намальовані «зі стелі»? Сьогодні дати відповідь на це питання вже важко. У будь–якому разі жодних наслідків референдуми не мали. Щоправда, через сім місяців, 27 жовтня 1994 року Луганська обласна рада все ж ухвалила рішення про регіональну двомовність. Але це зовсім не завадило місцевим політикам і далі спекулювати на мовному питанні.
НОВИЙ «ЛУГАНСЬКИЙ КЛАН»
Владою в Луганському регіоні на початку 90‑х володіла неформальна бізнес–група комсомольців та представників радянської бюрократії. Але, як і в усій країні, одночасно зароджувався також клас нових бізнесменів — без комуністичного минулого, зате з напівкримінальною репутацією.
У 1990 році першим секретарем міськкому Компартії в Луганську (фактично — мером міста) став Віктор Тихонов — один із засновників луганського комсомольського політичного клану, людина, що зіграла важливу роль в історії регіону. Тихонову на той момент було близько сорока, і за плечима він мав досвід роботи у партійному комітеті (парткомі) на найбільшому підприємстві Луганська — заводі «Луганськтепловоз». У тому ж році Тихонов обрався до Верхової Ради УРСР, де подружився з Леонідом Кучмою. Саме ця специфічна дружба стала фундаментом на перший погляд незрозумілої стійкості «луганських комсомольців» аж до початку конфлікту на Донбасі.
«Ми познайомилися (із Кучмою. — Ред.) ще коли я був секретарем парткому заводу ім. Жовтневої революції (радянська назва «Луганськтепловозу». — Авт.), а він — на Південмаші. Потім ми були депутатами Верховної Ради. […] У парламенті він був не особливо товариським. Але по–справжньому ми познайомилися, коли, вже будучи депутатами, потрапили в одне закордонне відрядження — він уперше виїхав за кордон уже після розпаду Союзу. До цього він, працюючи на Південмаші, був невиїзним. Делегація була досить численною, і він попросив мене підтримати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
