Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

Інший титан луганської політики — Олександр Єфремов — встиг зробити стрімку кар’єру у комсомолі до розпаду СРСР. Після посади першого секретаря міськкому комсомолу він став секретарем парткому Луганського верстатобудівного заводу імені Леніна, а у 1989 році вже був кандидатом у народні депутати СРСР — йому тоді було 35 років. Після розпаду Радянського Союзу Єфремов пішов у бізнес і будував його саме на своїх політичних зв’язках.

Після заборони Компартії на зорі незалежності мером Луганська став Володимир Пантюхін (пізніше — багаторічний депутат Луганської облради від Партії регіонів та бізнес–партнер Віктора Тихонова). Фактично у Луганській області «комунізм» не закінчився навіть після розпаду СРСР, і при владі після 1991 року залишилися старі кадри.

Та цей летаргічний сон тривав недовго. У 1994 році почалися тектонічні зрушення. Мером Луганська того року став молодий (на момент обрання — 31 рік) місцевий бізнесмен без вищої освіти, проте з хорошими зв’язками у кримінальних колах — Олексій Данілов (станом на листопад 2019 року він є секретарем Ради національної безпеки та оборони України). Данілова пов’язували з найбільш знаним кримінальним авторитетом Луганська — Валерієм Доброславським, також відомим під прізвиськами «Добрик» і «Доброслав», слава якого гриміла по всій області. Доброславський був із бандитів нового покоління, заробив свої гроші вже в пострадянський період і розумів, що отримати реальну владу можна тільки політичним шляхом. В ефірах місцевих телеканалів «Добрик» заявляв про великі амбіції і недвозначно натякав, що збирається брати участь у виборах народних депутатів.

Олексій Данілов, який кинув виклик старим комуністам, був абсолютно новим обличчям у політиці. До сих пір багато хто вважає саме його найуспішнішим мером у новітній історії міста. У період каденції Данілова в Луганську добудували естакаду біля залізничного вокзалу, ляльковий театр, пологовий будинок. І все це в умовах важкої економічної кризи. Підтримували Данілова переважно молоді виборці, котрі не ностальгували за СРСР, хотіли свободи і вірили в успіх ринкових реформ. Для них він був уособленням образу політика нової формації і вигідно вирізнявся на тлі сірої маси колишніх комсомольців та партократів.

Але і скандалів навколо персони молодого мера було теж вдосталь. Данілов особливо не приховував своїх контактів із Доброславським. Крім того, його звинувачували у незаконному вивезенні та у незаконному обміні валюти. Втім, у реаліях 90‑х і перше, і друге не вважалося чимось жахливим і на рейтинг мера особливо не впливало. Данілов не був ідеалістом — він був підприємцем. Показово, що спочатку він був співвласником «Укркомунбанку» Олександра Єфремова, що свідчило про його ділові контакти не тільки з бандитами, а й з «комсомольцями». Данілов мав усі задатки для того, щоб стати одним із провідних політиків не лише в Луганську, а й у всій області та навіть у країні. Його амбіції були дуже масштабними.

Вибори мера Луганська, які виграв Данілов, відбулися у травні 1994 року — за місяць до президентських. І саме перед президентськими виборами у штабі Кучми зібралися всі, хто впливатиме на політику в області у наступні 20 років. Крім Тихонова, там були Геннадій Фоменко, Володимир Іванов, Олександр Кисельов, а також Олександр Єфремов, якого пізніше називатимуть «господарем Луганщини». Усі вони мали великий політичний досвід за часів СРСР, коли встигли побути комсоргами та парторгами, кандидатами у народні депутати та народними депутатами, і всі, в різних конфігураціях, керували або впливали на рішення влади в Луганській області аж до 2014 року. Очолив штаб Віктор Тихонов. Вважалося, що Тихонов спілкувався з Кучмою мало не на рівних і мав монополію на цю комунікацію. Перемога Кучми повинна була значно посилити Тихонова та його людей, допомогти їм закріпити контроль над регіоном.

Щоб зрозуміти специфіку цих людей, важливо знати, що комсорги та парторги великих промислових заводів у радянські часи були дуже вагомими постатями. Наприклад, Віктор Тихонов був, як би тепер сказали, одним із топменеджерів «Луганськтепловозу», де працювали більше 35 тисяч осіб, потім керував обласним центром; Луганський верстатобудівний завод, де працював парторгом Олександр Єфремов, виробляв стратегічне обладнання — високоточні прилади для оборонної та космічної промисловості, а також мав патронне виробництво. Керівники таких підприємств мали прямі виходи і широкі політичні та виробничі контакти у міністерствах у Москві, а Київ у цьому середовищі вважався містом другорядним. Саме ця обставина ще на початку 90‑х і сформувала дещо зверхнє ставлення «луганських комсомольців» до української столиці та українських політиків.