Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Філософ все ще не міг отямитися і зі страхом поглядав на це тісне житло відьми. Нарешті домовина раптом зірвалася зі свого місця і з свистом стала літати по всій церкві, хрестячи в усіх напрямах повітря. Філософ бачив її майже над головою, та разом із тим бачив, що вона не могла зачепити кола, ним обведеного, і ще посилив свої заклинання. Домовина гримнулася посеред церкви і залишилася нерухомою. Труп знову підвівся з неї синій, позеленілий. Але в цей час почувся далекий крик півня. Труп опустився в домовину і грюкнув, закриваючись віком.

Серце в філософа билось, і піт котився градом; але, підбадьорений півневим криком, він дочитував швидше сторінки, які повинен був прочитати раніш. Тільки стало розвиднятися, прийшли зміняти його: дячок та сивий Явтух, що цього разу був за титаря.

Добравшись до далекої ночівлі, філософ довго не міг заснути, але втома здолала його, і він проспав до обіду. Коли він прокинувся, вся нічна подія здавалася йому баченою вві сні. Йому дали для підкріплення сил кварту горілки. За обідом він швидко розійшовся, висловив деякі зауваження і з’їв мало не сам досить велике порося; та однак про свою пригоду в церкві він не наважувався говорити через якесь несвідоме для нього почуття, і на запитання цікавих відповідав: «Так, були усякі дива». Філософ був з числа тих людей, у яких, коли їх нагодують, прокидається надзвичайна філантропія. Він, лежачи з своєю люлькою в зубах, дивився на всіх надзвичайно солодкими очима і безперестанку спльовував набік.

Після обіду філософ був у зовсім доброму настрої. Він устиг обійти усе селище, перезнайомитися майже з усіма; з двох хат його навіть вигнали, одна гарненька молодичка вдарила його добре лопатою по спині, коли він спробував був помацати і поцікавитись, з якої матерії в неї сорочка та плахта. Та що більше час наближався до вечора, то задумливішим ставав філософ. За годину до вечері майже вся челядь зібралася грати в кашу або в скраклі — щось, ніби кеглі, де замість дерев’яних м’ячів вживаються довгі палиці, і хто виграє, має право проїхатися на другому верхи. Ця гра ставала дуже цікавою для глядачів: часто чередник, широкий, як млинець, вилазив верхи на свинаря, миршавого, низенького, дуже зморщеного. Іншого разу чередник підставляв свою спину, і Дорош, вискочивши на неї, завжди говорив: «Бач, який здоровий бугай!» Біля порога кухні сиділи ті, що були поважніші. Вони дивилися надзвичайно серйозно, курячи люльки, навіть і тоді, коли молодь щиро сміялася на яке-небудь гостре слово чередника або Свирида. Хома марно намагався ввійти в цю гру: якась темна думка, як цвях, стирчала в його голові. За вечерею скільки не намагався він розвеселити себе, але страх загорявся в ньому разом з темрявою, що розпросторювалася по небу.

— Ану, пора нам, пане бурсаче! — сказав йому знайомий сивий козак, підводячись з місця разом з Дорошем, — ходім на роботу.

Хому знову таким же способом відвели до церкви; знову залишили його самого і замкнули за ним двері. Як тільки він залишився сам, страх почав стискати знову його груди. Він знову побачив темні образи, блискучі рами і знайому чорну домовину, що стояла в загрозливій тиші і нерухомості серед церкви.

— Що ж, — промовив він, — тепер же мені не в диковину це диво. Воно з першого разу тільки страшно. Так! а там воно вже не страшно; воно вже зовсім не страшно.

Він поквапливо став на крилас, обвів круг себе коло, проказав кілька заклинань і почав читати голосно, вирішивши не підіймати від книги своїх очей і не звертати уваги ні на що. Уже близько години читав він і починав трохи втомлюватися та покашлювати. Він вийняв з кишені ріжок, і перш ніж підніс тютюн до носа, боязко повів очима на домовину. Серце його захолонуло.

Труп уже стояв перед ним на самій рисі й втупив у нього мертві, позеленілі очі. Бурсак здригнувся, і холод відчутно пробіг по всіх його жилах. Опустивши очі в книгу, став він читати голосніше свої молитви та заклинання і чув, як труп знову клацнув зубами і замахав руками, бажаючи схопити його. Але зиркнувши одним оком, побачив він, що труп не там ловив його, де стояв він, і, видно, не міг бачити його. Глухо забурчала вона і почала вимовляти мертвими устами страшні слова; хрипко схлипували вони, як клекотіння кип’ячої смоли. Що означали вони, того не міг би сказати він, але було в них щось страшне. Філософ з жахом зрозумів, що вона творила заклинання. Вітер пішов по церкві від слів і почувся шум, немовби від льоту багатьох крил. Він чув, як билися крилами в шибки церковних вікон і в залізні рами, як дряпали з вищанням кігтями по залізу, і як незліченна сила грюкала в двері і хотіла вломитися. Дуже у нього билося ввесь час серце; зажмуривши очі, усе читав він заклинання та молитви. Нарешті, раптом щось засвистало десь далеко; це був далекий крик півня. Змучений філософ спинився і передихнув.

Коли прийшли змінити філософа, то побачили його ледве живого. Він обперся спиною об стіну і, витріщивши очі, дивився нерухомо на козаків, що штовхали його. Його майже вивели і мусили підтримувати всю дорогу. Прийшовши на панський двір, він розворушився і звелів подати собі кварту горілки. Випивши її, він пригладив на голові своїй волосся і сказав:

— Багато на світі усякої погані водиться! А страхи такі трапляються — ну… — При цьому філософ махнув рукою.

Присутні навколо нього понурили голови, почувши такі слова. Навіть невеличкий хлопчик, що його вся челядь вважала за своє право уповноважувати замість себе, коли діло йшло до того, щоб чистити стайню або носити воду, навіть цей бідолашний хлопчисько теж роззявив рота.

В цей час проходила повз них ще не так щоб стара молодичка в щільно обтягнутій запасці, що виказувала її круглий і міцний стан, помічниця старої куховарки, кокетка страшна, яка завжди знаходила що-небудь причепити до свого очіпка: або клаптик стрічки, або гвоздику, або навіть папірець, коли не було чого-небудь