Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Бідний старий Ґеррет Тібодо почервонів, як дорожній знак. Він вирвав кусок «клінекса» з коробки на столі та якось тицьнув мені, а голову відвернув, — я собі думаю, чекав, шо після першої сльози полиє фонтан, — а потому вибачився, шо влаштували мені «такий стресовий допит». Можу закластися, шо то було, певно, найскладніше слово, яке він знав.

Маколіф на то видав лиш таке «гем-м-м-м!», сказав шось про то, шо буде на виголошенні висновків дізнання, шоби послухати, як зафіксують моє свідчення, і пішов собі — крадькома так вийшов, якшо чесно, але дверима за собою так лупнув, шо аж скло задзвеніло. Ґеррет зачекав, доки той зовсім піде, далі провів мене до дверей, тримав мене за руку, але всьо одно не дивився (то, по правді, було троха смішно) і весь час шось бурмотав. Не знаю, шо він там бурмотав, але, думаю, то так Ґеррет вибачався. В того хлопа було м’яке серце, і він не міг дивитися, як хтось сумує, за то я ручаюся… і ше шо скажу за Літл-Тол: де би ше такий хлоп міг не лиш пробути констеблем майже двадцять років, але ше й дістати вечерю в кафе на свою честь і овації в день, як нарешті пішов на пенсію? Я вам скажу, шо думаю: місце, де добросердий хлоп зміг стати головним правоохоронцем, — то не таке вже погане місце, аби там пожити. Абсолютно. Та всьо одно я ніколи так не раділа звуку закритих дверей за мною, як у день, коли то зробив Ґеррет.

Значить, то було страшне тяжко, і висновки дізнання на другий день навіть не дорівнялися. Маколіф питався мене багато того самого, і питання були тяжкі, але вони вже на мене так не тиснули, ми обоє то знали. Та моя одна сльоза — то дуже добре, але питання Маколіфа — а ше то, шо всі виділи, який він злий на мене, — багато доклалися до того, шо всі на острові зачали про то балакати. Ну але шо ж. Всьо одно би говорили, хіба нє?

Вердикт був «смерть із необережності». Маколіфу то було не до вподоби, і в кінці він зачитав свої результати мертвим голосом та й бодай раз не відірвався від листочка, але то, шо він сказав, було офіційне: Джо впав у криницю, поки був п’яний, певно, кричав на поміч якийсь час, але ніхто того не чув, то він попробував вилізти звідти своїми силами. Майже виліз, але далі вчепився на кепський камінь. Той вирвався, влупив його по голові так сильно, шо розколов череп (то вже не кажучи про протези) і збив його знов на дно, де Джо й помер.

Певно, найважніше — і я до того дойшла хіба пізніше — було то, шо вони не могли найти для мене якийсь мотив. Ясне діло, шо люди в місті (і пан Маколіф, аякже) думали, якби я то таки зробила, то для того, шоби він перестав мене бити, але то саме по собі не було настілько серйозне. Лиш Селена і пан Піз знали, який у мене насправді міг бути мотив, і ніхто, навіть такий розумаха, як пан Маколіф, не додумався допитати пана Піза. А той і сам нікуда не звернувся. Якби десь виступив, виплила би наша балаканка в «Гомінкім буї» і в нього би, певно, були проблеми в банку. Я ж бо вговорила його порушити правила, як-не-як.

А Селена… ну, я думаю, Селена своїм судом мене судила. Подеколи я згадую ті її очі, темні й рвучкі, і в голові чую, як вона питає: «Ти йому щось зробила? Зробила, мамо? То я винна? То я маю за то заплатити?»

І я думаю, вона таки заплатила — ото найгірше. Та маленька дівочка, яка ніколи дальше Мейну не виїздила, доки не поїхала в Бостон на змагання з плавання, як їй було вісімнадцять, стала мудрою успішною кар’єристкою в Нью-­Йорку — два роки тому про неї навіть у «Нью-Йорк Таймз» написали статтю, ви знали? Вона пише в ті всілякі журнали, але всьо одно знаходить час раз на тиждень написати і мені… але то як листи з обов’язку, так само як дзвінки по телефону два рази на тиждень. Думаю, ті дзвінки і щебетливі маленькі послання — так вона відплачує за то, шоби серце мовчало й не казало, як вона не хоче більше ніколи сюда приїздити, як вона зі мною розірвала контакт. Так, думаю, вона заплатила, точно. Думаю, вона, шо найменше зі всіх завинила, заплатила найбільше і платить досі.

Їй сорок чотири роки, вона не вийшла заміж ні разу, дуже худа (то я виджу по знимках, шо вона деколи шле), і, думаю собі, вона випиває — я то не раз чула по її голосу, як вона дзвонила. Я собі думаю, то може бути одна з причин, чого вона сюда більше не приїздить — не хоче, аби я виділа, шо вона п’є, як пив її тато. Або, може, боїться того, шо може ляпнути, як забагато вип’є, а я буду близько. Того, шо може спитати.

Але ви не беріть до голови. Шо було, то загуло. Мені всьо зійшло з рук, то найважніше. Якби була якась страхівка або якби Піз не тримав язик за зубами, не думаю, шо так би вийшло. З тих двох варіантів добрячий страховий поліс був би, певно, гіршим. Останнє, шо на тім білім Божім світі мені треба було, то аби якийсь мудрагель-страховик злигався з тим головатим дрібним доктором-шотландцем, в якого вже всьо кипіло від того, шо його перебила якась дурноверха баба з острова. Нє, якби їх було двоє, вони би мене напевне вичислили.

То шо ж сталося? Ну, та то, шо, я собі уявляю, все стається в таких справах, як людину вже вбили, а винних не знайшли. Життя пішло далі, та й усьо. Ніхто не прибіг з якоюсь інформацією в останній момент, як то в кінах буває, я більше нікого не забила, і Бог сам не уразив мене блискавкою. Може, Він подумав, шо як пустити в мене блискавку через такого, як Джо Сент-Джордж, то буде дурна трата електрики.

Життя просто йшло собі далі. Я вернулася на роботу в Соснину до Віри. Селена знов зійшлася зі старими коліжанками, як вернулася в школу восени, і деколи я чула, як вона сміється по телефону. Малий Піт, як новина нарешті до нього дойшла, то сприйняв тяжко… і так само Джо-молодший. Джої навіть гірше, ніж я чекала, як по правді. Він троха схуд, і йому снилося всіляке страшне, але до наступного літа він виглядав уже знов досить добре. Єдине, шо справді змінилося до кінця 1963-го, то я закликала Сета Ріда, шоби накрив ту стару криницю цементом.

Через пів року після того, як Джо вмер, його майно було влагоджено в окружнім суді по спадкоємних правах. Мене там навіть не було. Десь через тиждень мені при­йшов документ, де писало, шо всьо тепер моє — я могла то продати, обміняти чи викинути в море. Як я скінчила передивлятися, шо він