Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Моя єдина.

Я трушу головою, намагаючись звільнитися від жалю цього чоловіка. Спогади Белла, Ревенкорта та Дербі були лише силуетами в тумані, але мотлох цього конкретного життя розкидано навколо мене так, що я не можу не перечіплюватися через нього.

Хоча ковдра натякала на хворобливість, я встаю на ноги досить легко й випростуюся на чималий зріст. Мій син відступає в кут кімнати, заглиблюється в тінь. Хоча він стоїть не так вже й далеко, для мого носія це занадто, його очі бачать лише до половини цієї відстані. Я шукаю окуляри, і розумію, що це марно. Цей чоловік вважає вік слабкістю, наслідком нерішучості. Не має бути ніяких окулярів, ціпків, жодних допоміжних засобів. Які б тягарі не клала на мене доля, я маю нести їх. Сам.

Я відчуваю, що мій син зважує мій настрій, дивиться на моє обличчя так, як дивляться на грозові хмари.

— Кажи, — сердито кажу я, схвильований його нерішучістю.

— Я сподівався отримати дозвіл не йти сьогодні на полювання, — каже він.

Ці слова покладено до моїх ніг, наче двох мертвих кроликів перед голодним вовком.

Навіть таке просте прохання дратує мене. Ну який молодий чоловік не хоче полювати? Що це за чоловік, що плазує та крадеться, обходить гострі кути навшпиньки замість того, щоб топтати вершину світу? Мені кортить відмовити, змусити його страждати за те, що він наважився бути тим, ким він є, але я стримую це бажання. Нам обом буде краще, якщо ми не будемо поруч.

— Добре, — кажу я й махаю рукою, щоб він пішов.

— Дякую, батьку, — каже він і тікає з кімнати, поки я не змінив свою думку.

Коли його не стало, моє дихання заспокоюється, руки розслабляються. Злість прибирає свої обійми від моїх грудей, і тепер я можу дослідити кімнату, щоб дізнатися щось про її мешканця.

На столику біля ліжка лежать стосами книжки, усі вони стосуються юриспруденції. Моє запрошення на бал використовується як закладка й адресоване Едвардові та Ребецці Денс. Від самого лише цього імені всередині мене все розвалюється. Я пам'ятаю обличчя Ребекки, її запах. Пам'ятаю її близькість. Мої пальці знаходять на шиї медальйон, всередині якого є її портрет. Скорбота Денса — тихий біль, по одній сльозі на день. Це єдина розкіш, яку він собі дозволяє.

Відсунувши скорботу, я стукочу пальцями по картці-запрошенню.

— Денс, — бурмочу я.

Дивне прізвище для такого безрадісного чоловіка.

Тишу пронизує стукіт; дверна ручка обертається, і через секунду двері відчиняються. Той, хто заходить, великий і незграбний, він чухає вкриту густим сивим волоссям голову, і з кожним рухом пальців сиплеться лупа. На ньому м'ятий синій костюм, на обличчі сиві бакенбарди, почервонілі очі; він був би досить лячним, якби не ця зручність, з якою він носить свою розпатланість.

Він зупиняється на півкроці та спантеличено кліпає на мене очима.

— Це що, твоя кімната, Едварде? — питає незнайомець.

— Ну, прокинувся я тут, — обережно кажу я.

— Дідько, я завжди забуваю, куди мене поселили!

— Де ти спав уночі?

— У Сонячній кімнаті, — каже він, чухаючи пахву. — Герінгтон побився об заклад, що я не доп'ю пляшку портвейну за п'ятнадцять хвилин, і це останнє, що я пам'ятаю, аж доки мене вранці не розбудив той мерзотник Ґолд, що репетував як псих.

Згадка про Ґолда повертає мої думки до слів, що він верз посеред ночі, та до порізів на його руці. «Не виходь з карети», — сказав він. Чи можна з цього зробити висновок, що я колись поїду звідси? Або подорожуватиму? Це видається малоймовірним, бо я вже знаю, що до селища доїхати неможливо.

— Ґолд сказав що-небудь? — питаю я. — Він мав кудись поїхати, або планував щось?

— Я з ним не балакав і не пив, Денсе, — відмахується він. — Я уважно оглянув його й дав зрозуміти, що слідкуватиму за ним, — чоловік дивиться навколо: — Я тут не залишав пляшку? Треба чимось вгамувати цей клятий біль у голові.

Я ледь розкрив рот, щоб відповісти, а він уже починає нишпорити по моїх шухлядах; залишивши їх висунутими, він починає обшукувати шафу. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й оглядає кімнату так, ніби щойно почув лев'яче гарчання.

Знову стук у двері, ще одне обличчя. Цього разу це командор Кліффорд Герінгтон, нудний моряк, що сидів під час вечері поруч із Ревенкортом.

— Ходімо, ви двоє! — каже він, дивлячись на годинник. — Старий Гардкасл чекає на нас.

Ще не зазнавши впливу міцного алкоголю, він поставний і владний.

— Є якісь припущення, навіщо ми йому потрібні? — питаю я.

— Жодного, але він, певно, все розповість, коли ми прийдемо, — жваво відповідає моряк.

— Мені потрібен віскі в дорогу, — каже мій приятель.

— У сторожці обов'язково щось буде, Саткліфе, — каже Герінгтон, навіть не намагаючись приховати свою нетерплячість. — До того ж, ви чудово знаєте Гардкасла, останнім часом він жахливо серйозний, тож краще не приходити до нього напідпитку.

Мій зв'язок із Денсом такий сильний, що самої лише згадки про лорда Гардкасла достатньо, щоб я роздратовано надув щоки. Присутність мого носія в Блекгіті вимушена, це тимчасовий візит, що триватиме рівно стільки, щоб закінчити якусь справу цієї родини. Мені ж, натомість, кортить розпитати господаря будинку про зникнення його дружини, і мій ентузіазм щодо цієї зустрічі треться об почуття Денса як наждак.

Якимось чином я дратую сам себе.

Коли нетерплячий морський офіцер знов підганяє старигана Саткліфа, той підіймає руку, благаючи про ще одну хвилину, а потім починає відчайдушно нишпорити по моїх полицях. Втягнувши повітря носом, він кидається до ліжка, підіймає матрац і виявляє там поцуплену пляшку віскі.

— Веди нас, Герінгтоне! — промовисто каже він, виймає корок і робить ковток.

Похитавши головою, Герінгтон жестом запрошує нас виходити в коридор, де Саткліф починає голосно розповідати анекдот, а його друг безуспішно намагається його вгамувати. Вони обоє блазні, їхній бадьорий настрій несе в собі зарозумілість, яка мене сильно дратує. Мій носій не любить такого роду ексцеси й залюбки прискорив би крок і пішов без них, але я не хочу ходити цими коридорами сам. Я дійшов компромісу: йду на два кроки позаду; це достатньо далеко, щоб не брати участь у розмові, але достатньо близько, щоб зупинити Лакея, якщо той вештається десь поблизу.

Спустившись сходами, ми зустрічаємося з чоловіком, якого звуть Крістофер Петтіґрю, який виявляється тим єлейним чоловіком, з яким під час