Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

– Приведіть Вія! – раптом заволав літній чолов’яга в мегафон.– Біжіть по Вія!

Наступної миті чорно-синій натовп озброєних людей кинувся до вікон і дверей…

На цьому Макс прокинувся.

Коли він вийшов із душа, телевізор вже працював. Остапа в номері не було. Дара, не відриваючись від смартфона, кинула: мовляв, пішов по каву по-турецьки й свіженькі круасани. Такий собі жарт. Максимум, що кафетерій при готелі міг би запропонувати зранку,– розчинний «Нескафе» й черстві пиріжки з невідомою начинкою або такі самі булочки. Про такий сніданок бідолаха Алекс неодмінно сказав би: «Три дні лютого проносу, а потім гаплик».

Остап повернувся хвилин за десять, і всі підозри щодо сніданку справдилися повною мірою. Щоправда, замість «Нескафе» було щось взагалі неприйнятне.

Поки Макс сьорбав цей напій, Остап із Дарою по черзі скористалися душовою. Не відволікаючись від екрана, де в ранковому випуску новин мова йшла виключно про чергові грабежі, збройні напади та вбивства, вони з’їли все до крихти. Прогноз погоди теж не обіцяв нічого втішного: дощі знов обійшли центр країни стороною.

Щоб дістатися Вишгорода, належало скористатися маршруткою, що відходила від автостанції «Полісся» на майдані Шевченка. Звідти до пункту призначення приблизно десять кілометрів – за сприятливих умов близько п’ятнадцяти хвилин їзди. Остап розрахував, що вони потраплять у райцентр ще до дев’ятої ранку, а звідти до Сотникового теж не більше десятка кілометрів лівим берегом Дніпра. Туди можна дійти пішки, а можна скористатися місцевим автобусом, але це вирішиться тільки на місці.

Вишгород зустрів їх гарячою пилюкою та юрбами торговців на автовокзалі. Температура повітря швидко повзла вгору, і про подорож пішки не могло бути й мови. На відкритій місцевості вони засмажаться, наче в духовці, задовго до того, як дістануться Сотникового. А там теж доведеться багато ходити. Що буде далі – цього ніхто не знав. Можливо, доведеться повертатися до Вишгорода, а потім до Києва вже сьогодні. Так чи інакше, а можливість Остапової помилки не слід було відкидати, хоча всі вони сподівалися, що все ж таки доведеться затриматися в селі.

Кожен намагався думати про те, що ця затримка виявиться тимчасовою, а не довічною.

41

ЕЛЕОНОРА

На відміну від описаного класиком, сучасне Сотникове виявилося доволі модерним селом. Про це свідчили строкаті ятки з крамом та сувенірами на базарі в центрі, кілька магазинів автентичного одягу, рибальсько-мисливського знаряддя, готель на два десятки номерів для туристів і кілька кафе й ресторанів. Один із них навіть пропонував кавказьку кухню.

Біля автобусної зупинки стояв залізний, стилізований під старезну корчагу дороговказ, що вказував напрями до місцевого історичного музею, розкиданих по всьому Вишгородському району славетних пам’яток, а також до сусідніх сіл. Про популярність Сотникового як місця відпочинку для мандрівників цими місцями свідчили близько десятка автівок і кілька мотоциклів на стоянці біля готелю «Козацький».

Відвівши очі від цього видовища, кожен з них подумав, що залишений у Новому Любарі позашляховик якнайкраще вписався б у цю ідилічну картинку. Яка, і собі, добре вписувалася в неповторний околишній пейзаж.

Центр Сотникового розташовувався на високому положистому схилі. Із одного боку виднілася невелика глиняста круча, підніжжя якої доходило до середини села. Дорога, що вела з кручі, акуратно ділила Сотникове на дві частини й продовжувалася за його межами. Більша частина забудови розміщувалася нижче, на рівнині, і якщо дивитися на той бік села, очам відкривалися широкі степи, кілька подібних узвишшів і старий Дніпро, що виблискував на небокраї.

Ні в кого з приятелів не виникло ані тіні сумніву: якщо гоголівська історія спиралася на справжні події, то обійстя відьминого батька розташовувалося просто в центрі сучасного Сотникового. Отже, вони стояли приблизно на тому місці, де майже дві сотні років тому стояв Хома Брут чи, принаймні, його прототип. Треба визнати, інтуїція навряд чи підвела Остапа. Мимоволі відчувалося: якщо шукати відповідь на їхні питання, то тільки тут і більше ніде. Із такою думкою вони вирушили до готелю.

У «Козацькому» спочатку виникла проблема: у наявності були лише два двомісні номери, а оселити до одного з них трьох осіб адміністраторка категорично відмовлялася. Довелося довго вмовляти жіночку, посилаючись на відсутність необхідної суми. Нарешті та здалася, попередивши, що не терпітиме навіть найдрібніших порушень правил поведінки. Якщо ж це матиме місце, їх негайно виселять, а гроші не повернуть. Ніхто й не думав сперечатися, бо хіба вони мали вибір?

Кімната виявилася просторою, чистою й досить аскетично умебльованою: два ліжки, два стільці, стіл і кондиціонер, що цього разу виявився дієздатним. Ні шафи, ні телевізора, ні туалету. «Зручності» розташовувалися окремо з обох кінців коридора, мов у залізничному вагоні: два туалети та дві душові кабінки на весь готель. Хай там як, а все ж таки вони мали чотири стіни й дах над головою, а до цього ще й прохолодне повітря. Наразі більшого й не треба.

Попри дитячий галас у сусідньому номері, їм усе ж таки вдалося сконцентруватися на справі, заради якої вони сюди прибули.

Не розбираючи речей, навіть не роззуваючись, Остап повалився на ліжко й відразу вхопився за телефон. Вай-фай у готелі був слабенький, але його вистачило, щоб скористатися пошуковою системою, і саме це хлопець зробив передусім.

Спочатку він уважно вивчив мапу села. Як виявилося, насправді воно було поділене не на дві, а на три частини: центр розташовувався на пагорбі, а забудова на рівнині теж ділилася навпіл.

Остап негайно пожалкував, що заздалегідь не склав список місцевих пам’яток, які мали б хоч якусь причетність до їхніх пошуків. Копирсатися в Гуглі – марудна справа, надто вже багато там інформаційного сміття. Усе, що їм насправді потрібно,– відшукати в селі чи поза його межами стару церкву, ту саму, де відбулася славнозвісна битва між філософом Хомою й відьмою і де закінчилася історія, що її розповів Гоголь.

Але Сотникове – досить невелике, тому зараз має лише один-єдиний храм. Той, що височить у центрі,– вони бачили його, висаджуючись із автобуса. Утім, судячи з вигляду, цій споруді не більше кількох років. Можливо, церкву нещодавно реставровано, але вік її не настільки давній, щоб вважати її тим місцем, що надихало Гоголя. Тож починати пошук витоків легенди належало в місцевому музеї.

Експозиція та музейний архів, доступний для відвідувачів, нічого нового не дали. Навіщо їм відомості про маєток у Межигір’ї, етнографічний музей «Хутір Савки» й докладна інформація про Дніпровсько-Тетерівський заповідник? А ще ці моторошні манекени, розставлені по кутах, що мали наочно розповідати про минулі часи: літній пещений пан і кріпачка з немовлям