Читати книгу - "Бог Дрібниць"

ногами і проймався щораз сильнішим страхом. Час від часу він з надією тицяв у них палкою, яку тримав біля себе в кутку, щоб мати чим оборонятися, якби до хатини припадком заповзла змія. Ніг не відчував узагалі, і тільки завдяки очам міг переконатися, що вони — все ще частина його тіла і таки й справді йому належать.

Після смерті Челли Куттаппена перенесли до її кутка; у його уяві саме той куток пригледіла собі для своїх смертних справ смерть. Один куток — для готування їжі, один — для одягу, один — для скручених сувоями постелей, і один — для вмирання.

Цікаво, скільки йому ще залишилося… а ще цікаво, що люди, які мають у своїх домівках більше, ніж чотири кутки, роблять із рештою. Невже можуть вибирати, у якому кутку вмирати?

Куттаппен небезпідставно припускав, що після смерті матері на черзі тепер він сам. Скоро йому доведеться переконатися, що це не так. Скоро. Дуже скоро.

Іноді (за звичкою, з туги за матір’ю) Куттаппен кашляв так, як кашляла колись мати, і тоді верхня частина його тіла шарпалася, наче щойно впіймана рибина. Нижня частина лежала натомість каменем, ніби чужа. Ніби належала комусь уже померлому, чий дух потрапив у пастку і ніяк не може визволитися.

На відміну від Велюти, Куттаппен був добрим надійним параваном. Він не вмів ані читати, ані писати. Лежав отак на своїй твердій постелі, і його піт змішувався з тринням, що сипалося часом зі стелі. Деколи разом із тринням падали і мурахи чи якісь інші комахи. Бували кепські дні, коли в помаранчевих стін виростали руки й обмацували його, немов лиховісні лікарі, — вправно й без поспіху, вичавлюючи у нього з грудей віддих і змушуючи зойкати від страху. Іноді ж вони з власної примхи відступали, і тоді кімната, де він лежав, робилася раптом неймовірно велика. У такі хвилини його жахало усвідомлення своєї мізерності, і він знову кричав.

Божевілля бовваніло зовсім поряд, немов запобігливий офіціант у дорогому ресторані (підносить запальничку, підливає вина). Куттаппен із заздрістю думав про божевільних, які можуть ходити. На таку оборудку він погодився б без жодних вагань: здорові ноги в обмін на добрий розум.

Близнюки зі стуком поклали човен на землю, й у хатині вмить запала тиша.

Куттаппен ні на кого не чекав.

Еста з Рахеллю штовхнули двері й увійшли. Навіть вони, такі маленькі, мусили трохи пригнутися на порозі. Оса вирішила зачекати надворі і сіла на лампу.

— Це ми.

В хатині було темно і чисто. Пахло рибним каррі і деревним димом. До всього навколо слабкою лихоманкою липла спека. Проте Рахелині босі ноги приємно холодила глиняна долівка. Скручені сувоями постелі Велюти і Вельї Паапена були оперті до стіни в кутку. На шворці висів одяг. Низько підвішена дерев’яна кухонна полиця була заставлена терракотовими горщиками з накривками і ковшами з кокосової шкаралупи; ще там стояли три щербаті емальовані тарілки з темно-синіми обідками. Посередині дорослий чоловік міг випростатися на повен зріст, але ближче до стін доводилося вже пригинатися. Ще одні низькі двері вели на задній двір, де також росли банани, а за ними мерехтіла крізь листя ріка. Там, на задньому дворі, було обладнано столярну майстерню.

І ні тобі ключів, ні креденсів, щоб їх замикати.

Чорна курка вийшла через задні двері і заходилася спроквола порпатися у землі; вітерець ганяв навколо стружки, схожі на біляві кучері. Судячи з її характеру, вона виростала, мабуть, на дієті з залізяччя: гайки та швайки, гвіздочки й кілочки.

— Аййо, мон! Моль! Що це ви собі думаєте? Що Куттаппен уже не людина, а колода якась? — почувся раптом бентежний, безтілесний голос.

За хвилинку очі близнюків звикли до сутіні. Темрява розвіялася, і перед ними, наче лискучий джин з мороку, з’явився на своєму ліжку Куттаппен. Білки очей у нього потемніли і зжовкли. З-під рядна, яке вкривало його ноги, стирчали підошви, зм’яклі від тривалого лежання. Вони ще й досі були блідо-помаранчевого кольору від багаторічного ходіння босоніж по червоній глині. На кісточках у Куттаппена сіріли мозолі від мотузки, якою паравани обв’язують собі ноги, коли лізуть на кокосову пальму.

На стіні позаду нього виднівся благий календарний Ісус із волоссям мишачої барви, помадою на вустах і рум’янами на щоках, а ще — оздоблене коштовним камінням серце, що яскраво палало крізь одяг.

Нижня чверть календаря (та, де вказано дати) нагадувала спідничку з оборками. Ісус у міні. Спідничка з дванадцяти шарів тканини, по одному на кожен місяць року. Жоден не відірваний.

Були там ще й інші речі з Аєменемського Дому, які були або подаровані, або порятовані зі смітника. Багаті речі в убогій оселі. Поламаний годинник, бляшаний з квітчастим візерунком кошик для паперів. Старі чоботи Паппачі для верхової їзди (коричневі, з зеленою цвіллю), все ще з шевськими копилами всередині. Бляшанки з-під печива з розкішними зображеннями англійських замків і дам із турнюрами та пишними буклями.

Поряд з Ісусом висів невеличкий постер, який Крихітка-кочамма забракувала через масну пляму. На ньому було зображено біляву дівчинку, яка зі сльозами на щічках пише листа. Внизу був підпис: «Пишу, щоб сказати: сумую за тобою». Здавалося, це у неї щойно позрізали кучері, які тепер ганяв по Велютиному задньому дворі вітер.

З-під рваного бавовняного рядна на ногах у Куттаппена виходила прозора пластикова трубка і пірнала у пляшку з жовтою рідиною, на яку падав промінь світла з прочинених дверей. Рахель проковтнула запитання, що вже повисло було на кінчику язика, і натомість подала Куттаппенові води, зачерпнувши залізним горням з глиняного глека. Схоже, вона знала, як тут поводитися. Куттаппен підняв голову і напився. Підборіддям скотилося кілька крапель.

Наче професійні дорослі пліткарі на аєменемському базарі, близнюки присіли навпочіпки.

Кілька хвилин усі мовчали. Куттаппена знову поглинули думки про смерть, близнюків — про човен.

— То що, приїхала донька Чако-саара? — запитав урешті-решт Куттаппен.

— Певно, — лаконічно відповіла Рахель.

— І де ж вона?

— Та хто її знає. Десь там.

— Приведете її сюди, щоб я на неї подивився?

— Не можна, — сказала Рахель.

— Чому це?

— Їй не можна бути надворі. Вона дуже тендітна. Ще забрудниться і помре.

— Зрозуміло.

— Привести її сюди нам не дозволять… та й нема там на що дивитися, — запевнила Куттаппена Рахель. — Все таке, як у всіх, — волосся, ноги, зуби… трохи вища за нас, правда, — і то була єдина поступка, на яку вона пішла.

— І тільки? — мовив, умить збагнувши, в чому річ, Куттаппен. — То навіщо вести її сюди, правда?

— Правда, — підтвердила Рахель.

— Куттаппо,