Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

роздивитися. Очевидно, відвідувачів закладу занепокоїла ця дивна поведінка, і їм було не до вподоби, що я розглядаю те, що діється всередині (як їм здавалося), за допомогою специфічного приладу. Тож я сміливо зайшов усередину — це був гей-бар — і сказав: «Ану всі припинили говорити про секс! Краще погляньте на дещо дійсно цікаве!». Вони приголомшено затихли, проте знову мій дитячий, щирий захват узяв гору, і всі почали передавати один одному спектроскоп, вигукуючи: «Ого! Круто!». Коли кожен подивився у спектроскоп, його зі словами подяки повернули мені, після чого розмови про секс відновилися.

Над книгою про «Ногу» промучився ще кілька років, і нарешті у січні 1983 року надіслав Коліну завершений рукопис. Відколи я узявся за її написання, минуло майже дев’ять років. Кожен розділ книги акуратно набрано на папері різного кольору, притому що весь рукопис налічував понад 300 тисяч слів. Коліна такий розмір страшенно обурив, і редагування фактично затяглося на весь рік. Зрештою першу версію було урізано більш ніж у п’ять разів, і остаточний варіант налічував усього 58 тисяч слів.

Однак я з величезним полегшенням повністю передав права на книгу Коліну. Мені так і не вдалося позбутися забобонного відчуття, що нещасний випадок, який трапився зі мною у 1974 році, тільки й чекав слушної нагоди повторитися — так і станеться, якщо я не звільнюся від нього, описавши все назагал у книзі. Тепер справу було зроблено, і наді мною більше не нависала небезпека повторення цієї історії. Але підсвідомість хитріша, ніж ми собі уявляємо, і десять днів по тому — я тоді був у Бронксі, і все кругом закрижаніло — примудрився винятково незграбно впасти й спричинити повторення нещасного випадку, якого так боявся.

Я тоді заїхав на заправку у Сіті-Айленді. Простягнувши оператору кредитку, гадав, що просто відчиню двері й підведуся, щоб випрямитися. Вибравшись із машини, в ту саму мить послизнувся на клаптику чорної криги, і коли оператор повернувся з чеком, я лежав на землі, наполовину застрягнувши під машиною.

— Що ви робите? — запитав він.

— Приймаю сонячні ванни, — відповів я.

— Ні-ні, що сталося? — знову запитав він, на що я відповів:

— Я зламав руку й ногу.

— Ви, певно, знову жартуєте, — недовірливо сказав оператор.

— Ні, цього разу не жартую. Ви б краще викликали швидку.

Коли мене привезли до лікарні, хірург-резидент поцікавився:

— А що це написано у вас на тильному боці руки?

(Я написав там літери «С», «Ш», «Б».)

— Я маю пацієнтку з галюцинаціями, вона страждає на синдром Шарля Бонне.[251] Я якраз їхав до неї.[252]

— Докторе Сакс, тепер ви самі є пацієнтом, — відповів лікар.

* * *

Коли Колін почув, що я у лікарні, — а я ще був там, коли надійшли пробні відбитки «Ноги» — він сказав: «Олівере! Ти б усе віддав за примітку».

Між 1977-м і 1982 роками книгу «Нога як точка опори» було нарешті завершено, частину її я дописував на озері Джефф. Джим Сілберман, мій редактор і видавець в Америці, був збентежений, отримавши від мене розділ про озеро Джефф. За його словами, йому вже тридцять років не надсилали текстів, написаних від руки, а мій рукопис виглядав так, наче його впустили у ванну. Сілберман сказав, що його доведеться не просто друкувати на машинці, а розшифровувати, і надіслав його своєму колишньому редактору Кейт Едґар, яка тепер працювала позаштатно у Сан-Франциско. Мій нерозбірливий, у водяних патьоках рукопис із кострубатими, недосконалими реченнями, стрілками й нерішучими викресленнями повернувся прекрасно надрукованим, до того ж у супроводі мудрих редакторських коментарів. Я написав міс Едґар, що, на моє переконання, вона виконала дивовижну роботу над таким складним рукописом, і попросив зазирнути до мене, якщо вона повернеться на Східне узбережжя.

Кейт приїхала наступного року, у 1983-му, і відтоді працює зі мною як редактор. Своїми чернетками, бувало, зводив з розуму Мері-Кей чи Коліна, проте тепер я щасливий, що упродовж останніх тридцяти років Кейт працює зі мною, як колись вони, і приводить мої численні чернетки до ладу, видобуває з них сутність, перетворює їх на зв’язне ціле. (До того ж, вона стала дослідницею і моєю супутницею — під час написання наступних книг, під час прийому пацієнтів вона слухає мої історії і поділяє зі мною різні пригоди — від вивчення мови жестів до відвідування хімічних лабораторій).

Питання ідентичності

Попри те, що на написання книги «Нога як точка опори» я витратив майже десять років, упродовж цього часу продовжував досліджувати інші теми, головною серед яких був синдром Туретта.

У 1971 році до мене повторно звернувся Ізраїль Шенкер, журналіст «Нью-Йорк таймс», який приїздив до Бет-Аврааму влітку 1969 року й опублікував велику статтю про первинні ефекти леводопи. Тоді він зателефонував ще раз, щоб запитати про стан пацієнтів.

Я відповів, що багатьом із них до вподоби тривале «пробудження» після вживання препарату, проте у декого ці ліки викликають дивні ускладнені реакції. Я зазначив, що, передусім, вони страждали на тик. Багато з них почали робити різкі конвульсивні рухи або ж видавати неприємні звуки — часом це були лайливі слова-паразити. Я гадав, що ймовірною причиною цього є вибухове збудження підкіркових механізмів, що зазнали ушкоджень через первинну хворобу, а тепер їх розворушувало безперервне стимулювання леводопою. Тому вказав Шенкеру на те, що, враховуючи цей тик і лайку, деякі пацієнти з постенцефалітичним синдромом демонстрували ознаки захворювання, схожого на рідкісний синдром Жилля де ла Туретта. Насправді мені ніколи не траплялося мати справу з людьми, які страждають на це захворювання, але я про них читав.

Отже, Шенкер прибув до лікарні для спостереження й опитування пацієнтів. Напередодні виходу статті у друк я поспішив до кіоску на Аллертон-авеню за примірником ранкової газети.

Шенкер докладно змалював усі нюанси того, що він називав «дивовижною топографією тику». Він звернув увагу на те, що в однієї з жінок тик характеризувався замружуванням очей, і їй вдавалося перетворити його на стискання кулаків, а інша пацієнтка могла позбутися проявів тику, зосередившись на в’язанні чи роботі на друкарській машинці.

Після публікації статті до мене почали надходити численні листи від людей з різноманітними формами тику, які хотіли почути точку зору фахівця. На мою думку, влаштувати для них прийом було б недоречно, оскільки це можна розцінювати як отримання прибутку від публікації в газеті. (Тут, напевно, в мені відгукувалося те, як відреагував мій батько на рецензію на «Мігрень», опубліковану раніше того ж року у «Таймс».) Серед моїх дописувачів був один наполегливий молодий чоловік, який