Читати книгу - "Обитель героїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь вдалині майорів привид немолодої, негарної жінки — уособлення марновірства, яке одного разу збулося.
* * *
— Дядечку матросе, можна мавпочку погладити? Не вкусить?
— Краще не треба, малий. Вона не любить, коли її чіпають чужі люди.
— Сам ти малий, — ображено шморгнуло носом хлоп’я років семи. — Сам ти чужий. А я тут живу, з мамкою…
Він утерся полою довгої сорочки, що становила весь його одяг, і гордо покрокував у куток, де видерся на здоровенну скриню і з незалежним виглядом відвернувся до стіни. Не треба, мовляв, мені вашої мавпи. Обійдуся. Але відразу забув про образу, щойно рипнули двері, пропускаючи в кімнату господиню. Від протягу полум’я обох свічок здригнулося, по стінах метнулися гротескні тіні. Здавалося, сам будинок зарухався, прикидаючись кораблем під час хитавиці. Господиня, миловидна стомлена жінка, поставила на стіл велику глазуровану миску. Кроляча печеня з бобами дражнила ситою парою.
Кімнату наповнив запах часнику.
— Мені Міхаль розповів, як ти його сьогодні виручив. Спасибі, добрий чоловіче. Це ж пацюки! Скажені пацюки! Їм людину ножем штрикнути… — господиня не стрималася, схлипнула й поквапно відвернулася, нібито поправляючи капор.
— Годі тобі, Брихто! — прогудів кульгавий злодій, сякаючись. — Розвела сльоту…
І це вона — злодійка на довірі? Ніколи не скажеш. Злодійка має виглядати інакше. А тут — простенька домашня сукня, скромні мережива, намисто з темного сердоліку… Сіра мишка: голодна, холодна, нещасна. Овал Небес! Ось і ти, подруго, попалася на гачок. Так і треба, ця жінка просто зобов’язана викликати співчуття. Інакше в довіру не втертися. З хижою ласицею всяк буде насторожі!
Брихта витягла із шафки пару бляшаних кухлів, ложки та велику обплетену лозою сулію.
— Пригощайтеся. У вас розмова чоловіча…
На порозі вона не витримала, обернулася:
— Ось із ким тобі дружбу водити треба! З такими, як Родні. А не з твоїми буцегарами…
Грюкнули двері. Полум’я свічок станцювало фінал балету «Принцеса без дракона». Міхаль крекнув, зручніше влаштовуючи ногу, закуту в лубок; потягнувся до сулії.
Хлюпнув обом:
— Ну, за тебе, Родні! Якби не ти, я б уже риб годував…
Поки Гвоздило виголошував заздоровницю, мавпочка моторно заволоділа кухлем матроса. Встромила мордочку, принюхуючись, відчайдушно чхнула й відсунула кухоль подалі. Добре хоч не перекинула, не розлила.
— Вгамуйся, Анрі, — погрозив моряк пальцем. — Ти шмурдяку не п’єш. А я вип’ю…
Мавпочка скорчила потішну гримасу. Ех, подруженько, недооцінила ти залізного барона! Гарна ідея, та не твоя! Мавпячий ефемер, яким Конрад запропонував вігілі «накритися», йдучи на зустріч зі злодієм, мав ряд незаперечних переваг. При мавпі говорять без остраху. Інша річ — портова повія. У повій не язик, а помело; повій у ліжко тягнуть, а не за стіл. Мавпочка не зобов’язана цмулити жахливий шмурдяк, може коверзувати щодо їжі, а знадобиться — обстежить хоч весь будинок, від підвалу до горища.
Основними недоліками були вимушена «обітниця мовчання» і надокучливий інтерес хлопчиська. Дозволяти гладити себе тією ж лапою, якою щойно витирали мокрого носа, вігіла не бажала категорично. Спасибі баронові — віднадив шмаркача.
— Вона яблука їсть?
Рано зраділа.
— Їсть, якщо чисті. Брудними Анрі жбурляється. І дуже влучно.
Малий спритно зістрибнув зі скрині й вискочив за двері.
— Ти де по кафці фрустрити вивчився, Родні? Моряк, не з фартачів, а фрустриш так, шо любо-дорого…
Тут, у помешканні Брихти, при господині й хлопчикові, Гвоздило «кафкою» не зловживав.
— Це я тепер моряк. Ми з Леоном Карнаухим в Анхуесі, знаєш, які діла вертіли? Нас казенний триндар здав: Леонові — зашморг, кузарям — алмазні копальні, а я втік. Вирішив подалі станцювати, найнявся на барк «Щасливий порятунок», до капітана Шарки. Рік, другий, дивлюся: рейси наваристі, команда в долі… Від добра добра не шукають. Лишився плавати…
— Зав’язав? На гордіїв вузол? Буває. І не такі фуцирі зав’язували… Був у мене в Бадандені знайомець, Санчо Прочухан. Штуцер — Мама моя Нижня! Будь-який замок — його, хоч на дверях, хоч на скарбниці, хоч від Овалу Небес! Синдикат Маландринів грамоту Санчесу виписав, почесну, на віки вічні…
Барон зачерпнув ложкою кролятини з підливою.
— Санчо Прочухан? — перепитав ніби побіжно. — Нє, не знаю. Мені Карнаухий дзвонив про бідового грамотія, так його Санчесом Панчохою кликали…
— Він самий і є. Знаменитий кузар, з тертих.
Відповідь Анрі знала заздалегідь, за мить до того, як Гвоздило розтулив рота. Байки стряпчого, трирука тінь, слизьке ім’я злодія, що постійно випадає з пам’яті, щасливий порятунок Гвоздила з в’язниці, бійка в порту — мозаїка складалася по шматочках. Без Високої Науки тут не обійшлося. Незначні з першого погляду, деталі, поєднання часу й місця, слова й погляду, — все це говорило мантисі ще й про інше.
Трирука тінь кульгавого злодія краєм падала на шестеро тіней зниклих квесторів.
Зливаючись в одне ціле.
Не даремно вона наполягла на своїй присутності тут! Правда, довелося зробити неабиякий гак, залишивши вдома Гіббуса. У Мірний Гай, де стояв будинок Брихти, добралися дуже пізно.
— Я яблуко приніс! Чисте!
— Анрі, хочеш яблучко? Бачу, хочеш. Бери-бери, я дозволяю.
Ага, їхня світлість милостиво дозволили.
Вік пам’ятатимемо, благодійнику.
— Це тобі, — малий тримав яблуко далеченько, боязко кліпаючи: чи не вкусить його тваринка. — Їж, макачко. А то вони самі жеруть, а тобі не дають. Візьми, воно смачне! І чистеньке…
Слова хлопчиська несподівано зворушили вігілу. Взявши яблуко, чистота якого викликала сумніви, Анрі подякувала по-мавпячи: підстрибнула на табуреті, закивала головою, кланяючись, скорчила зворушливу гримаску. Задоволений, Брихтин нащадок засміявся і знову поліз на скриню. Вігіла тихенько створила простенький мануал, оточивши яблуко флюїдами-шкребунцями, перечекала хвилинку — й відкусила шматочок. Пізній ранет; сорт «Рожевий Витязь». Мабуть, сперли десь: «Рожеві Витязі» на роздоріжжі висаджені, на косу сажень щеплені. Торгівці ціну правлять — мало не здасться.
— …не, не знаю. Але чув багато.
— Тепер і не почуєш. У зав’язі він, як і ти.
— Ну, я-то не від гарного життя зав’язав…
— Та він, скіко знаю, не без глупства був, Санчо. У Кальхарі забрався в палац еміра: через три стіни, повз усю варту… І шо ти думаєш? Скарбницю обніс? Заліз до коханої дружини еміра, всю ніч із нею перекидався, а над ранок утік. Тільки й прихопив, що перстеника з рубіном — емірша йому сама дала, на згадку. Варто було, питається, головою через бабу ризикувати?! Або ще… А-а, годі, ну його, бельбаса!
Гвоздило спохмурнів, без заздоровниці допив з кухля шмурдяк і заходився коло бобів. Напевно, наступна історія, пов’язана з великим Санчесом Панчохою, він же Санчо Прочухан, була злодієві неприємна. Барон не заважав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обитель героїв», після закриття браузера.