Читати книгу - "Купеля"

Увечері ти повернувся додому. У тебе був усе той же відкритий погляд і промениста тепла усмішка. Мені коштувало величезних зусиль приховувати свої почуття й емоції, але виявилося, що я сильна жінка. Ти, як завжди, жартував, бавився з дітьми, цілував мене, похвалив вечерю. Мені навіть здалося, що твоя зрада — просто жахливий сон або мара, що в нас усе як раніше. Я не стрималася і в наступні дні влаштувала за тобою стеження. І знову через тиждень побачила вас разом на тому ж місці, тільки ви пішли в під’їзд будинку. Відтоді для мене час зупинився. Кожен день чекала тебе, розуміючи, що одного разу ти не повернешся додому. Я почала жити тим, що ловила промінчики сонця, коли ти був зі мною, і зігрівалася ними, коли ти усамітнювався з рудоволосою жінкою. Восени по кругленькому животику рудоволосої я зрозуміла, що вона чекає дитину. Це було жорстоко стосовно мене й до тремтіння в тілі несправедливо. Моя душа до того часу була настільки змучена й понівечена, але моя любов до тебе, Максе, була такою сильною, що не дала мені піддатися нудьзі й виглядати у твоїх очах обдуреною, дурною й жалюгідною. Щось обірвалося в мене всередині, але я, як і раніше, не могла допустити думки про життя без тебе. Можливо, принизливо, бридко й неприємно зізнатися в цьому, але я кохала тебе не менше. Ти продовжував вечорами повертатися додому, ми пристрасно кохалися, а я робила все, щоб наші стосунки не сплелися в брудний і липкий, огидний клубок із взаємних докорів, образ, суперечок і ревнощів. Єдине, що я перестала робити, — розмовляти з твоїми сорочками.

Я бачила, як ти привіз рудоволосу жінку до її будинку з новонародженою дитиною. Про те, що це була дівчинка, я здогадалася по рожевих бантиках на мереживному згортку. Я була майже поруч, але ти так світився щастям, що мене не помітив. А ввечері ти знову був удома, уклав дітей спати й нахвалював мої фірмові пельмені. І я задовольнялася цими маленькими крихтами щастя.

За два місяці після народження доньки я помітила, як ти, Максе, змінився. Весь чимось стривожений, заклопотаний, неуважний, одного вечора ти не повернувся додому. Зателефонував мені й сказав, що твою далеку родичку спіткало лихо й ти змушений виїхати на кілька днів. Я не стала влаштовувати допит, знаючи, що ти виховувався в дитбудинку й ніяких родичів до цього не мав. Наступного дня я заглянула в сусідній двір. Там стояла твоя машина. Ти знову телефонував, казав, як нас любиш, як сумуєш, але змушений затриматися. На третій день я побачила біля знайомого під’їзду труну, у якій лежала бліда рудоволоса жінка. Ти стояв поруч, тримаючи на руках немовля. Я бачила вираз відчаю й горя на твоєму обличчі. Хотілося підійти до тебе й втішити, сказати, що я з тобою, я поруч, але це було б дуже нерозумно. Я не мала права підглядати за чужим горем і пішла. Максе, зараз я можу чесно сказати, що, побачивши покійну, я не зраділа й не відчула полегшення. Я виросла без матері, тому мені щиро було шкода дитини, що залишилася сиротою. До того ж ти був щасливий із тією жінкою, а хіба я могла бажати побачити твоє нещастя?

Увечері ти не забув про нас. Ти зателефонував і впалим голосом повідомив, що родичка померла, залишивши новонароджену дівчинку.

— Ти не проти, щоб дитина пожила в нас деякий час? — запитав ти в мене.

Так у нашому будинку з’явилася руда Сонечка — маленька копія своєї мами. Я зрозуміла, що мені треба навчитися жити з думкою про те, що це дитина не жінки, з якою ти мені зраджував, а твоє малятко. День від дня привчала себе до цієї думки і з кожним наступним днем бачила в Сонечці не її матір, а тебе. З трепетом у душі я чекала, коли ти заговориш про подальшу долю Сонечки. Минув місяць, коли ти зателефонував із роботи й сказав, що купиш торт, великий, бананово-ананасовий, і ми ввечері обговоримо це питання.

Я не знаходила собі місця від хвилювання. Тоді я ще не знала, що доля підготувала мені новий «сюрприз» і твоя, Максе, зрада виявиться такою дрібницею порівняно з тим, що сталося, бо через кілька хвилин після нашої розмови твій «опель» опиниться під кузовом великого «КамАЗу».

І ось сьогодні я вирішила розповісти тобі, Максе, про все. Ти не хотів мене образити, тому вигадав святу брехню про далеку родичку. І я вдячна тобі за це. Аналізуючи минуле, я зробила висновок, що правильно вчинила, не давши нашим почуттям занепасти й випаруватися. Я довго не могла зрозуміти, чому мовчала. Чому не виставила тебе за двері в той день, коли дізналася про зраду? І тільки сьогодні я усвідомила, що всепоглинальна любов має все прощати. Не знаю, можливо, я помилялася, коли тиснула у своїй душі образу, як погану гадюку, і мовчала. Але сьогодні, на сороковий день після твоєї загибелі, я зважилася в усьому тобі зізнатися. Відчула, що не буде мені спокою, якщо я тобі все не розповім. Пробач, якщо щось було не так. І я прощаю тобі, Максе, і відпускаю. Можливо, моє зізнання запізніле, але саме в цей день я хочу, щоб твоя душа знайшла спокій. Дивися на нас із небес і не докоряй собі ні за що. Ти подарував мені щастя й неземну любов, а це не всім дано. Ми будемо любити тебе завжди, навіть після смерті. Ми — це я, Сашко, Марійка й Сонечка.

Новий міст

Андрій ішов, ледь пересуваючи ватні ноги, не помічаючи ні зірчастого вечора, ні повнолицього місяця, ні поодиноких перехожих на спорожнілих притихлих вулицях, ні розчинених у сутінках постатей закоханих. Іноді він спотикався, ніби йшов не заасфальтованою дорогою, а суцільними вибоїнами. Час від часу холодний вітер шарпав за поли розстібнутої куртки, обдавав крижаним подихом його обличчя, і тоді очі чоловіка зволожувалися, а обриси будинків ставали розмитими, ніби були намальовані акварельними фарбами. Щоправда, художник забув, що існує велика гама барв, і все навколо розфарбував у сірі кольори невизначеності. Усе навколо сіре, як його нікчемне й безглузде життя. Два дні тому воно здавалося світлим, а майбутнє — прекрасним. Один день перекреслив усе, закривши назавжди залізною брамою