Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Два дні пізніше, з’ївши яйце з грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі в нього ще дуже боліли й читати було важко.

— Прочитайте мені, Маріє,— сказав він. — Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте листи в маленьких конвертах.

— Не вмій, — відказала Марія. — От Тереза ходить школа, вона вмій.

Отож Тереза Сільва, дев’ятилітня дівчинка, розривала конверти і читала листи. Мартін неуважно слухав довгого листа від прокатного пункту, що вимагав сплати боргу за машинку, напружено думаючи, як і де знайти роботу. Але раптом стріпонувся.

«Ми пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання, — по складах читала Тереза, — якщо ви дозволите зробити в ньому потрібні зміни…»

— Який це журнал? — скрикнув Мартін. — Дай-но сюди листа!

Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. Це «Біла миша» пропонувала йому сорок доларів за «Вир» — одне з його перших «страшних» оповідань. Він кілька разів перечитав листа. Редактор одверто казав йому, що ідею твору як слід не опрацьовано, але що вони купують цю річ з огляду на її оригінальність. Якщо він дозволить скоротити оповідання на третину, то, одержавши його відповідь, редакція одразу ж вишле чек на сорок доларів.

Мартін узяв перо й чорнило і написав редакторові, що той може скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали йому сорок доларів.

Тереза побігла вкидати листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Таки не брехня! «Біла миша» платить після прийняття рукопису. У «Вирі» три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Виплата після схвалення, і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав «Білу мишу» третьорядним журналиськом. Тож-бо й є, що він зовсім не знався на журналах. Гадав, що «Трансконтинентальний» — це першої руки часопис, а там платять по центу за десять слів. «Білу ж мишу» мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й одразу після схвалення.

Тепер одно було ясно: коли він видужає, йому нічого буде шукати собі місця. У нього в голові е ще чимало таких оповідань, як «Вир», і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить далеко більше, ніж на будь-якій посаді. Саме годі, коли битва здавалася програною, він її виграв. Його вибір виявився слушний. Шлях перед ним був вільний. Почавши з «Білої миші», він одне видання за одним прилучатиме до списку своїх патронів. «Чорну роботу» можна зовсім кинути. На неї він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і виявить у ній найкраще, що в собі має. Йому захотілося, щоб у ту хвилину з ним була Рут і розділила його радість. Аж тут поміж листів на ліжку він знайшов одного від неї. Вона ніжно дорікала йому, дивуючись, чом він так довго не приходить. Він мало не побожно перечитував її послання, приглядався до почерку, милувався кожною рискою і, нарешті, поцілував її підпис.

Відповідаючи Рут, він щиро признався, що не міг її бачити, бо заставив свого єдиного порядного костюма. Написав також, що був хворий, але що йому вже краще і що через тиждень-два (час, потрібний на те, щоб одержати чек із Нью-Йорка) він викупить костюм і прийде до неї.

Але Рут не могла чекати аж тиждень-два. І надто коли її коханий хворий. Другого дня вона приїхала до нього з Артуром в екіпажі, на превелику радість Маріїних дітей та всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам’яла вуха дітлашні, що обступила гостей на крихітному ганку, і більше звичайного калічачи англійщину, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв’язана замість фартуха мокра рогожа ясно свідчили, за якою роботою її застали. Вона так була ошелешена, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де в той день було велике прання. До того ж від хвилювання Марія ніяк не могла причинити Мартінові двері, що були в конфлікті з дверцятами шафи, і в кімнату хворого добрих хвилин п’ять линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.

Рут зграбно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким проходом між столом та ліжком пройшла до Мартіна. Але Артур робив повороти занадто круто, і в тому кутку, де Мартін куховарив, заторохтіли горщики та сковорідки. Однак Артур довго не лишався, в кімнаті. Рут сіла на єдиний стілець, що був у Мартіна, а її брат, виконавши, мовляв, свій обов’язок, вийшов на вулицю і став при вході, де його вмить оточили сім нащадків Сільви. Вони розглядали його, немов яке диво.

А навколо екіпажа з’юрмилася дітлашня чи не з цілого кварталу, нетерпляче дожидаючи якоїсь драматичної розв’язки. На їхній вулиці екіпажі з’являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось геть надзвичайне, на що варто було почекати.

Мартін мало не збожеволів зі щастя, побачивши Рут. Маючи щедре, повне любові серце, він гостро, як мало хто, відчував потребу в співчутті. Він палко жадав співчуття і уявляв його, як обопільне порозуміння, але він ще не переконався, що співчуття Рут пояснюється її сентиментальністю й делікатністю і що випливає воно з лагідності її вдачі, а не розуміння його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши дівчину за руку, щось казав їй, кохання спонукало Рут відповідати йому ніжним потиском і, дивлячись зволоженими блискучими очима на його змарніле обличчя, вона думала, який він змучений та безпорадний.

Коли він розповідав їй про свій розпач від листа «Трансконтинентального місячника» і про те, як він зрадів пропозиції «Білої миші», Рут майже не слухала його. Вона чула ті слова і розуміла їх значення, але не переймалася ані розпачем Мартіновим, ані захватом. Вона й на хвильку не могла забути самої себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, вона й сама цього не усвідомлювала, як і того, що під бажанням бачити Мартіна «влаштованим» крився прихований материнський інстинкт. Вона б зніяковіла, якби їй хто про це сказав одверто, а