Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

та Ямшинтаг і приносять сюди воду, яка вибивається з наносів південного підніжжя Тянь-Шаню, і вздовж кяризів, підземних каналів, виведених з цих наносів. В оазисах пишна рослинність — пірамідальні тополі, карагач, фруктові дерева, виноградники і поля, засіяні різними хлібами та бавовником. Турфан славиться своїми плантаціями, які дають найкращий сорт бавовни, і виноградниками з дрібним виноградом без кісточок, з якого готують дрібний зелений ізюм, відомий під назвою кишмиш. Бавовну та ізюм з Турфану вивозять навіть до Росії, і ізюм ми завжди купували в Чугучаку пізньої осені та зимою, коли його доставляли китайські купці, що займалися торгівлею з Росією через Кульджу, Чугучак і Зайсан.

Стежкою, що вилася поміж купинням солончаку, я і їхав годин п'ять-шість із садів Лукчуну до селища Дигай, Хоч була вже половина вересня (або навіть кінець його за новим стилем), але в Турфанській западині під 43° широти, яка являє собою найнижче місце. материка Азії, вдавлене на 100–150 метрів нижче рівня океану, було дуже душно. Розпечені сонцем бурі гіпсові купини, на яких зовсім не було рослинності, дихали жаром, і я зрадів, коли в селищі Дигай дістав можливість злізти з коня і сховатися в саклі таранчі, аксакала, тобто старшини, до якого заїхав.

Ми вже зазнали спеки Турфанської западини три роки тому під час розвідування з німцями старожитностсй коло Лукчуну, коли доводилося переривати роботу: з 10–11 години ранку до 4 години дня. Консул розповів мені, що ще наприкінці X століття посол китайського Імператора Тхай-цуна у своєму донесенні повідомляв про нестерпну літню спеку в Турфанській окрузі, від якої жителі цієї країни ховалися в підземеллях, а птахи під час спеки не можуть літати. Однак, після того як я пробув літо в цій окрузі на відкритому повітрі, мені здається, він дуже перебільшив спеку, щоб заслужити подяку імператора як винагороду за пережиті ним злигодні, Я не чув від жителів Лукчуну, що вони ховаються від спеки в підземеллях, яких взагалі в селищах немає. Можливо, що посол чув про кяризи; в цих підземних галереях, де тече вода, звичайно, значно прохолодніше і туди, може бути, які-небудь хворі спускаються в години спеки.

Селище Дигай, як виявилось, досить велике — з півсотні будинків на восьми кяризах, тобто штольнях, що виводять ґрунтову воду з наносів, про які я вже розповідав. Жителі вирощують прекрасні дині, якими славиться це селище, і я, звичайно, ласував ними, обговорюючи з аксакалом дальший шлях. Як виявилось, жителі займаються не тільки баштанництвом, вони ще чудові мисливці і промишляють у пустинному хребті Чолтаг, скелясті вершини якого заступають вид на південь. У цих горах, цілком безлюдних і бідних на воду, водяться дзерени і сайти, гірські барани (архари), козли (куку-ямани), а за ними, в пустинях між Чолтагом і Куруктагом, навіть дикі верблюди. Цю пустиню вважають найбільш труднодоступною, і жоден європейський мандрівник, як згодом розповів мені консул, в її межах ще не бував. Аксакал сказав мені, що на південній окраїні западини, недалеко від підніжжя Чолтагу і на південний захід від селища Дигай, знаходяться руїни міста Асса, дуже давнього, до якого, мабуть, колись добігала річка з Чолтагу. Западину на південь від Лукчуну іноді називають Асса по імені цього міста. Цю вказівку я записав собі на всякий випадок, вважаючи, що доведеться ще відвідати це місце.

В оазисах пишна рослинність — пірамідальні тополі, карагач, фруктові дерева…

Аксакал допоміг мені знайти провідника з місцевих мисливців. Ще увечері прийшов до мене літній таранча, ї ми сторгувалися. Він обіцяв довести мене до озера Шонанор, до якого вважалось 200 верст, за чотири-п'ять днів, якщо не затримає сильна буря. Він попередив, що поїде на верблюді і що мій кінь може не витримати великих безводних переходів, незважаючи на запас води, який матимемо в бочонках, і додав, що треба взяти з собою для коня в'юк сухого клеверу, бо по дорозі підніжний корм тільки верблюдячий, та й то бідний. Ця пересторога трохи засмутила мене; однак не міг же я відмовитись від спроби пройти по дорозі, яка колись була казенним трактом, на якій були станції і якою возили навіть срібло в Урумчі, Кульджу і Кашгар.

Тому що було ще досить жарко, провідник запропонував виїхати наступного дня надвечір, іти до півночі, зробити невеликий привал години на три і потім продовжувати просування до пізнього ранку, щоб завершити перший великий перехід вздовж пісків Кумтаг.

Наступного дня після обіду прибув провідник із своїм верблюдом; аксакал забезпечив мене в'юком доброго сіна і люцерни. Ми напоїли своїх тварин, наповнили мої бочонки і вкрили їх сіном. Я сів на другого верблюда, який ніс легкий в'юк з легкого намету, постелі і харчів, щоб не стомлювати зразу свого коня.

Пішли з селища майже прямо на схід вздовж невеликого струмка, який виходив з підніжжя пустині Чол-тагу і біг кілька верст до селища. Спереду вже видно було жовті бархани пісків Кумтаг. Праворуч зводилося в невеликим похилом підніжжя Чолтагу. Ліворуч громадились бархани пісків, які ставали дедалі вищими і скоро закрили близький горизонт. Їх стрімкі підвітряні схили:» сипучого піску були обернені на захід і місцями піднімалися в два і три яруси один над одним. Рослинність незабаром зовсім зникла — почалася абсолютна пустиня, але дороге була рівна. День випав хоч і жаркий, але тихий і ясний, сонце поволі схилялося до заходу, і наш караван просувався розміреним кроком на схід.

Ми вирушили з селища близько п'ятої години дня ї відмахали шість з лишком годин з однією короткою зупинкою. Сонце зайшло, на південному сході визирнула добра половина місяця і освітила наш шлях, який, проте, важко було загубити, бо дві чи три стежки, пробиті верблюдами, певне, вже в ті далекі дні, коли дорогою ходили каравани, ще добре вирізнялися. Коли місяць почав заходити, ми зупинилися, зняли в'юки, поклали верблюдів на відпочинок, закип'ятили собі чаю, закусили; мій кінь одержав добрий оберемок люцерни, а верблюди дрімали, пережовуючи свою жуйку.

Поки ми чаювали, провідник розповів мені, що населення Дигая, а може й всього Лукчуну, переконане, що піски Кумтаг засипали якесь давнє місто за неповагу до божих заповідей. Місто було велике і язичницьке ї жителі розпутні, не визнавали ніяких родинних взаємин, брати женилися на сестрах, батьки на своїх дочках, У місті був лише один праведник, і йому вночі явився ангел і об'явив, що наступної ночі місто буде поховане під хмарою піску, яку принесе вітер як кару за розпутне життя мешканців