Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Залишився тільки один? Він найбільш унікальний?» – «Не думаю. Влад – видавець. Колись ми працювали разом в одній лабораторії, потім він збагнув, що це його якщо і прогодує, то через кілька сезонів. Він почав друкувати голих бабів та церковні календарики. Власне, зараз він продовжує це друкувати, голі баби цінуються, як і церковні свята. Але до цього асортименту додалися книжки різноманітних порад для ідіотів. Як вийти заміж за мільйонера. Як отримати перший мільйон. Як мати більше бабів. Як зраджувати, щоб він не здогадався. Як ні за що не платити. Й таке інше. Він зве їх «мої ідіотські якочки» Слухай, зовсім мало залишилося, але ми втрапили в цей чортів корок!»
«Скільки ми тут стоятимемо? Мені потрібна пігулка». – «Потерпи, не думаю, що дуже довго. Сподіваюся». Мені трохи боляче було говорити, голос стріляв у руку, тому я озиралася. На кількох стовпах я побачила фотографію сивочолого доволі інтелігентного вигляду чоловіка в окулярах, котрий показував дві свої долоні. «Це політик-диригент?» – запитала я в Марата, бо знаючи специфіку, розуміла, що на стовпах висять виключно політики.
Марат простежив за моїм поглядом «О, ні. Це щасливий виняток, це – гіпнотизер, у нас таких багато, гастролюють успішніше за популярні гурти». – «Не зрозуміла…» – «Це – Аллан Чумак. Він не поодинокий у своїй популярності та професійній сфері. В нас з часів розвалу СРСР гіпнотизери стали популярнішими за кінозірок. Їх знали всі. Вони заряджали креми, воду, газети, листівки, котрі треба було прикладати до хворого місця». Я застогнала. «Це щось з серії про гребінці, ножиці, ножі?» Марат гигикнув. «Так, але дорожче. Одного разу моя рідна свекруха намагалася лікувати Дарку портретом цього пана, котрий вона приклеїла під ліжком малої. Там його побачила подруга Дарки – Катруся, вони гралися в піжмурки, і Катька ховалася під ліжком. Вона довгий час думала, що це або коханець Дарчиної мами, або дивна підліжкова ікона. Після невеликої наради з Даркою вони вирішили, що це ікона, тому підвісили її під рушничок у кутку кімнати. Свекруха була обурена. Власне, вона призначила Чумака відповідальним за одужання Дарки і за її гарні сни». Я сміялася. «Ти регочеш, а ці люди збирали стадіони тих, хто вірив у них та вівся на рекламу, люди заплющували очі, розмахували руками, страшне. У вас такі є?» – «Наче ні. Є тільки Урі Геллер, він гне ложки. Перший, хто погнув ложку на вітчизняному телебаченні, він дуже популярний». – «У нас він також популярний, веде шоу «Феномен». Я трохи про інше». – «Про що?» – «Вас загартував Гітлер. Він прищепив вам відразу до будь-яких гіпнотичних забавок. Сталін у такий спосіб на нас не спрацював. Ми любили легенди, в нас забрали Бога, ми почали вірити в комунізм забрали комунізм, і ще не повернули Бога, треба було знайти у що вірити, тож ми колективно породили всіх цих екстрасенсів». – «Тобто ти вважаєш, що Гітлер постійно нагадує нам, що не варто навіть наближатися до можливих колективних психозів?» – «Щось таке. У вас імунітет». – «А як же Геллер?» – «Слухай, він, здається, народився в Тель-Авіві, правильно?» – «Наче так». – «Ну, кого б ще німці допустили пудрити собі мозок, якщо не єврея?» Я зареготала, як навіжена. «Хіба що турків». – «Вирушили!» – зрадів Марат. За кілька хвилин ми заїжджали у двір. «Зараз вип’єш пігулку, знеболювальні в моєму домі завжди є».
Я зайшла в двокімнатну квартиру Марата з невеличкою кухнею та велетенським балконом, біля дверей якого стояв велосипед, наче натякаючи на те, що нас запрошено на трек. Посеред однієї з кімнат стояв великий овальний стіл. Нас зустрів Валера, котрий діловито жував ковбасу. «Привіт, я – Валера», – представився він, не помічаючи мою праву руку, котру я до нього тягнула. Він тицьнув у мою ліву, боляче не було, але я смикнулася від несподіванки. «Добре, що ліва. Не заважатиме. Слухай, ти накидай щось на стіл. Чого стоїш? Давай, метни ікру».
Марат обійняв мене та провів на кухню. Дістав пігулки, налив склянку води. «Випий і має попустити». – «Слухай, що я маю робити? Метати ікру? Я правильно зрозуміла? Це він після спілкування з акваріумними рибами так заговорив?» – «Ні. Це означає, що оскільки в домі жінка, а це – ти, ми не будемо накривати на стіл. Бо все це справа жіночих рук. Ти мусиш нарíзати хліб, зробити канапки, нафарширувати яйця, нарізати салати, викласти ковбаску та сирок – на одне блюдо, хвилястими рядами. І зробити це дуже швидко, бо ми хочемо випити і не будемо цього робити без закуски, адже ми не алконавти». – «Що-що?» – «Не вмієш?» – наївно запитав Марат, хитрувато всміхаючись. «Я можу тільки замовити щось в Інтернеті, ну, або сходити до супермаркету». – «Ось тому ваші чоловіки полюють за нашими бабами». Я пирхнула. «Ти не пирхай, а мене послухай». Я ще раз пирхнула. Саме в цей час на кухню завітав Іван. Він приніс дві пляшки горілки, котрі обережно, як біоматеріал, вклав до морозилки. А також дві банки ікри. «Масло маєте?» Я зізналася, що не знаю. Іван перевірив. «Є. То бери, нарізай батона, масти маслом і викладай по півчайної ложечки ікриці. Піду покурю». І він зник на балконі.
Марат пішов відчиняти двері, а я зайшла до другої кімнати. Там стояло дві бандури. Згадала, що Маратова мала та дружина бандуристки. Одна з бандур була наче чимсь поколота. «Ти залишила напризволяще дві банки ікри?» – «Марате, що це таке?» – вказала я на поколоту бандуру. «Це – Даринка. Коли вона збагнула, що їй постійно робитимуть уколи, вона почала колоти бандуру. Щоб та від неї не заразилася. І щоб було не так страшно». – «А це дошка візуалізації?» – я кивнула в бік круглого плаката, котрий висів на стіні. На ньому були зображені Пеле, Холлі Бері, Шарон Стоун та ще двоє чоловіків. Один з яких нагадував мені Гемінгвея, іншого я не могла упізнати. Текст йшов українською, я нічого не розуміла. «Це герої Дарини. Сезанн, Пеле, Гемінгвей, Стоун та Беррі. Всі вони діабетики. Беррі навіть сама народила. Для Дарини це дуже важливо, розумієш?» Я чудово це розуміла.
З’явився Сергій, більше схожий на понуру стару вівцю в окулярах, ніж на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння: від загиблого діда до померлого», після закриття браузера.