Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

Десь там, на дні історії, глибоко

Лежить про неї спогад. Хто вона?

Леся Українка. Забута тінь

Досі наш пошуковий маршрут пролягав по більш-менш уторованій території  т е к с т у. Тепер же мусимо ступити на майже незаймане, цілинне поле, сама топографія якого ще вимальовується вельми приблизно, бо й ореться воно дотепер розрізненими, спорадичними зусиллями істориків-архівістів (ще далеко не аналітиків! — не культурологів, не філософів, не письменників, не всіх цих «дослідників другого порядку», покликаних вибудовувати свої ментальні конструкції на заздалегідь підготовленому ґрунті описаних і систематизованих фактів…), — ореться «начорно», з різних точок, із різною глибиною засягу, тож важко навіть оцінити, якої труднопрохідности відстань відділяє нас від дня, коли нарешті матимемо відповідну сучасному станові історичного знання, системну й узагальнену  і с т о р і ю  у к р а ї н с ь к о ї  ш л я х т и.

Ще зовсім недавно, на початку 1990-х, одна з піонерських спроб у цьому напрямі відкривалася характерним авторським застереженням: «Передбачаю, що не тільки пересічний шанувальник старовини, а й історик-фахівець, який спеціально не займається українським середньовіччям, прочитавши назву цієї книги, з подивом запитає: „А хіба у нас була своя шляхта?“»[368] (sic!). Важко знайти переконливіше свідчення ефективности радянської політики культурного колоніалізму (якщо в такій хтось іще сумнівається!): народ, до такої міри несвідомий того, що в нього  в з а г а л і  «була своя  шляхта», автоматично прирікається на те, щоби міряти власну політичну історію датами чужих завоювань. Національна історія таким чином перетворюється на колоніальний сурогат, колись нищівно точно схарактеризований Є. Маланюком як «мізерія чужих історій та сльози п'яних кобзарів», і мусимо чесно визнати, що доба незалежности наразі так і не внесла в перебіг цієї «хвороби свідомости» по-справжньому радикальних змін.

Дотепер не з'явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько-шляхетського елемента українських земель) в українському національному відродженні XIX ст.[369] Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно-фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану — ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було б і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала — просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти у висвітленні цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, — чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки й журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії немаєтним студентам-українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. — одним словом, яка реальна суспільна сила (а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму»[370]. Коли символом доби продовжує залишатись ім'я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Громади — М. Драгоманова (чия вимушена еміґрація на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проте, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а заразом і першого її «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870-х київський ґенерал-губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на утлу Кузнечной и Жилянской улиц»[371]), — то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі доривчих «відповідей» на імперські виклики ззовні, — тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Згубивши з поля зору «свою шляхту» як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, — картина «попливла», і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.

Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтеліґенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта, початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала довкола себе «різночинський» елемент (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи — це також іще потребує своїх дослідників[372]!), — аж доки кількість того елемента не «перейшла в якість», і він не набув здатности до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді XIX ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово-націотворчим «Profession de foi молодих українців»): як слушно підмітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів», — «це були молоді люди з нижчих прошарків „освічених класів“, вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, <…> на українському театрі»[373], — це вже прийшла нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція[374], адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої, за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті»[375] (і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою»[376], — у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990-х, і цілком проіґнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми — перехід від аграрної «культури локальних спільнот», читай, від громадівсько-гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).

Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон'юнктур, — а правда ця полягає в тому, що тільки з 90-х років XIX ст. український рух стає справді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив