Читати книгу - "Архе"

П етл і. Він бачить, як думки чіпляються за літери.

Маестро не рухаючись відходить убік. Ворони влі тають на дах і перед очима стає чорно, чорно чорно, чорно чорно пречорно від чорного вороння, від чорних лискучих живих очей, від сотень вологих нічних очей, від чорних воронячих пер, чорного шуму, чорного шрифту, чорних чорних літер, і маестро відчуває, як він губиться, топиться в чор ному, і він відчуває сяючий шквал шуму, вздовж якого, вглиб якого, всередині якого мов у тунелі летять птахи. — Ґдє ми? — долинає чийсь голос, і наростає вітер. Гусне ніч. Ніч і вітер. Ніч і вітер. Вуха от от луснуть від свисту. Реве ніч і вітер. Із напівзап лющеними (ніч і вітер) очима маестро біжить (ніч і вітер) до краю даху, пробивається крізь (ніч і вітер) туге живе пір’я і стрибає у а л е з а м і с т ь о ч і к у в а н о г о п а д і н н я, з а м і с т ь з л и т т я з і с в о є ю с т и х і є ю, з д и к и м в і т р о м, с т у п а є н а с т и х і ю д о т и ч н у, о д н а к я в н о ч у ж у — н а з е м л ю.

Т у т, н а В а п н я к у, о г л у ш л и в о т и х о. О с л і п л ю ю ч е с в і т л о.

— Здоров, — кажу я, коли його очі звикають до нового фокусу і знову можуть збирати букви у слово.

Маестро роздивляється довкола.

Бачить мох, бачить зелену травичку і бачить мушельки слимачків. Це Вапняк. Тут свіжо і легко.

— Так шо? Вже весна?! — запитує маестро і починає дико реготати коли історія закінчена, маестро шкіриться:

— Ну що ж, тепер я впевнено кажу, що мій «Неопубл» відбувся як такий. Но, з другого боку, говорить, що він відбувся, — це знову ж возвращатися до лінійності. Тому кажу: відбувається і відбуватиметься. Але іменно зараз його немає. Не існує більше нічого і нікого, крім Вапняка і нас.

Як ви льогко можете пересвідчитися, нас тепер троє. Да а а, кстаті, я завжди щитав, шо світ можна звести до трьох слів: СЕКС, БОКС і ДЖАЗ…

— Причому, — додає Терезка, — вони вільно перетікають одне в одне: секс — це, як правило, бокс… або джаз… — …або до трьох літер: Х, У, Й, — закінчує маестро й обводить нас переможним поглядом.

— Слухай, а чого ти так матюкаєшся? — питаю раптом.

— Це ж усім панятно. Мат як удар по міровоспріятію, взгляд в неописане, і главне, НєвєдОмоє. А так, між іншим, це ше не відомо, хто більше з нас матюгається…

— Та нє, хлопці, — встряє Терезка. — Мат — це прорив у самій мові, який потім затягується іншими словами епітетами. Ну, як ряска на болоті. Бачили? Мат як найдоступніший спосіб черпнути мовної трансценденції.

Схоже до мата — це винаходити власні слова без конкрет ного значення і випробовувати його на інших, спостерігаючи за різними трактуваннями.

— Розумієте, риб’ята, я уходжу і уходитиму по англій ськи. Я існую, поскільки моя непотрібність запотре бована. Тобто, існуючи, я претендую на авторство цього тексту. А «Неопубл» задумувався як текст, який буде закінчено персонажами без участі автора — позаяк оного просто не існує. Автор — тільки персонаж. При чому, власне «Неопубл» є ЗОВНІШНІМ тєкстом, твій «Архе» ж — тєкст суть ВНУТРІШНІЙ. Це нелінєйная модель Об’єкта № 8.

АРХЕ, поскіко «Нєопубл» потенційно не може буть опублікованим… Але годі нам тягнути пса за яйця! Ти мусиш передчувать розв’язку, развє нє? Давай, стрибай! Подумай: моя непотрібність запотребована ким? Тільки мною! А поскільки ні ви мені, ані я сам собі нахуй ненужен, я ухожу.

А так на прощання — хочете притчу?

— Валяй.

— Кожен із нас трьох належить до одної з двох катєгорій чєловєчєства: одні вважають, що життя — ето форма нєчєловєчєскої свєрхігри. Інші — шо це такий странний сон.

Це ви вже знаєте. Все життя вони у той чи інший спосіб намагаються узнать, шо ж це в конечному щоті: сон у грі чи гра у сні? Так вон який інтересний розклад виходить, слідкуйте мєдлєнно, всьо равно читати бистро не умієте.

Зараз нас троє: двоє Лисичок і Пєтушок. І шо інтересно, каждий із нас бачить одну Лисицю і одного Півня…

— Стоп стоп… — зупиняє Терезка. — Тут шось не те. Ти кажеш, шо я бачу Лиса і Півня, і Дереш бачить Лиса і Півня.

Але ж ти НЕ МОЖЕШ бачити і Півня, і Лиса нараз! — Іменно шо МОЖУ! Тому що я смотрю в Дзеркало, а мене немає. Я ЄСТЬ У МЄНЯ, НО У МЄНЯ НЄТ Я с в і т л о і маестро зник. Таке простіше побачити, ніж зрозуміти.

Це нагадує певний невловимий спогад із дитинства.

Пригадайте: хіба у вас не було друга, який в один день зник просто на ваших очах? Зник у с в і т л і Подумайте. Може, ви пообіцяли собі зуміти так само?

— Чекай!.. — гукає Терезка. Вигук ніяково тане в повітрі.

— Падло, — додаю обурено. — Це ж яким гадом треба бути! Заглянути у кінець книжки! Порядні люди так не роблять! Навіть за таких обставин, ти чуєш?

Але звісно ж — ніхто, крім Терезки, цього не чує слухай, — подає голос вона. — Оце нас маестро заморочив!.. Але я досі дечого не розумію. Приміром, Бубу ти для чого ввів?

— Ну, як з’ясувалося, зовсім не я, і зовсім він не Буба, але нехай. Буба — це елементарно. Найтиповіший пер сонаж Театру, який уже давно слід було захоронити. Тип людини, з яким мені набридло зустрічатися в Тексті. Читай: у житті. Мальчік пріставала, хтось, хто підкуповує власною чи то безпорадністю, чи то невинністю, чи наївною розгуб леністю — без різниці, чим, він хоче проникнути в тебе, знайти собі затишну місцину у твоїх думках, врешті хоче, аби ти відповідав на виклики, які доля кидає йому… І найгірше. Він змушує тебе приймати за нього рішення.

Це найжахливіше, що вигадало людство. Це