Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Голови вище! Руки... Багнети...

Юнаки несуть повноцінну внутрішню службу чергових сотні, дивізіону, відділу, їдальні, а крім того, ще й залогову варту при дворі Головного отамана. Зміна варти в школі проходить з усіма тонкощами приписів статуту. У святочні дні — зі шкільним оркестром, тому не дивина, що завжди збирається натовп споглядачів перед 13-ю годиною. Вони з цікавістю приглядаються до цієї церемонії й хочуть послухати оркестр.

А він стоїть на висоті свого звання. Складається з 50-60 осіб, серед яких 8 барабанщиків, 4 фанфаристи є й литаври. Труби срібні, а на фанфарах сині прапорці зі срібними китицями, на яких вигаптовано вензелями «СВШ». Особливої краси, граціозності й урочистості надають фанфаристи.

Отож і не дивно, що в години зміни варти, у святочні дні шанувальників сходиться в кілька разів більше.

Обсаджений садом елегантний будинок поміщиці Осаулової на вулиці Високій — одна з головних будівель столичного Кам'янця. У ньому розташована резиденція Директорії, де міністри зустрічаються з офіційними делегаціями Великобританії, Франції та США.

Відлеглість від будинку школи до резиденції Головного отамана по вулиці десь біля 3-х кілометрів. Юнаки змінної варти цей шлях торують легко й непомітно, бо їх маршування підбадьорює гра оркестру, яка чергується з барабанним дробом.

До резиденції на варту виходить ціла чота — 32 юнаки, у тому числі начальник варти, помічник і розвідник та обсад для 7 постів. Один із них парний, його виставляють біля брами. З великою охотою йдуть туди всі, кого призначають на цю варту, тому що випадає можливість побачити Головного отамана С. Петлюру й охороняти його.

У окремому будинку, через вулицю, розташоване приміщення вартівні, куди привозять зі школи обід. Снідання й вечерю доставляють із двірцевої кухні, при цьому чай і кава буває постійно. Приносять і цигарки «Стамболі» чи «Месаксуді».

Поволеньки зазнайомлюються: з лівого боку в Івана постіль Вербенка Василя, з правого — Сосюри Володимира. Вербенко Вася, юнак якийсь загадковий, мовчкуватий, часто замріюється, а вночі буботить щось сам до себе. Сосюра Володимир красивий, смуглявий юнак. Одного разу гукнув Іван його:

— Сюсюра! — То той одразу ж поправив:

— Не Сюсюра, а Сосюра, різниця в одній букві.

Електрики в їхньому будинку немає, уночі користуються хто чим. Щербатий місяць загострює ріжки над Турецькою брамою. Стугонить у глибокому проваллі вередливий Смотрич. Спить глухим сном Кам'янець.

Іван помічає, що його сусід Сосюра, коли місяць світить у вікно, схилившись на підвіконня, щось пише. Якось поцікавився:

— Що ти пишеш уночі?

Той простягнув написане. Іван прочитав вірша, російською мовою й поцікавився:

— А чого ти не пишеш рідною українською мовою?

— Рідною мовою мені набагато легше писати, але я не знаю до пуття української граматики, вірніше нашого правопису.

У книгарні міста хлопці відшукали «Граматику української мови» Олени Курило. Володька почав писати вірші рідною мовою, а Іван став постійним читачем і критиком його творів. Тепер вони — нерозлийвода, скрізь поряд, навіть чатовими на наряд до пана Петлюри вдвох, тут у парі стоять біля кабінету Головного Отамана, а останній, коли буває в доброму гуморі, кладе їм на столик цигарки. Іван не курив зроду, але бере їх, дякує за ласку, а потім роздає хлопцям-курцям.

Вони з Володькою однолітки. Різниця лише в тому, що Сосюра народився в травні, а він у вересні. Сосюра смуглявий, а Іван білявий. Сосюра жив на Донбасі в селі Третя Рота, а Іван виріс у степовому українському селі Вербівка, неподалік Холодного Яру, де зародилася Коліївщина.

Інші відділи вже пообідали й повернулися до своїх приміщень. Відпочивають, коли нараз чути, що земля здригається. Це ознака того, що 4-а піша сотня повертається з навчання.

Сотник Зубок-Мокієвський носить маленьку чорну борідку, сам затягнутий, як оса. Завжди охайний, шкіряні рукавички на руках, на старшинському поясі австрійський багнет зі старшинським темляком, на бакир перехилений кашкет. Швидкий у рухах і страшенний формаліст як до себе самого, так і до молодших старшин та юнаків увіреної йому сотні. До виконання муштри вимоги в нього витончені настільки, що під його командою сотня здається автоматом, з яким він виробляє рухи, звороти, рушничні вправи з прецизійністю й надзвичайною зібраністю всіх йому підлеглих. А здригається земля від того, що вже кроків за сто до школи він подає команду: «Сотня!». Після якої юнаки починають на повну стопу прибивати крок, але в два рази сильніше, ніж це роблять інші. Зупинивши сотню, Зубок-Мокієвський повторює ще хвилин десять той чи інший зворот, рушничну вправу чи рівняння разів три або чотири, і подає команду «Вільно!» Юнаки його люблять, бо він хоч і занадто вимогливий, зате справедливий, подає приклад іншим.

Одного осіннього дня сидять вони з Володькою обидва босі, бо зовсім порозбивали взуття на муштрі. Чекають на нові чоботи. Аж тут підійшов до них Головний отаман Симон Петлюра, присів на підвіконня й почав розпитувати про їх життя-буття, пожартував із ними.

На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру (чоловік тридцять) який очолив Василь Чучупак із Мельників, що на Чигиринщині, увійшов як 4-й курінь до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У ньому були й кілька вербівчан. Дехто з них знайшли Івана в школі старшин у Кам'янці-Подільському й передали сумну новину з дому — померла його мама. Ця звістка Івана так вразила, що він заплакав як мала дитина:

— Усе, що мав найдорожче,