Читати книгу - "На скрижалях історії"

Юнакам дали відпочинок. Сосюра Володька сидить долі на постелі й горює. Він сьогодні ходив по місту в пошуках книг із віршами класиків чи то сучасних поетів і нічого не роздобув, у місті немає навіть бібліотеки. Інші знайомились із старою фортецею. Побували навіть у підземеллі, думали оглянути людський кістяк, прикутий ланцюгом до кам'яної стіни, але завадили завали. Місцеві жителі переказують, що то на ланцюгу сконав Устим Кармелюк, а чи правда те, віри йняти не можна.

А «вдома» на них чекає — новина: два козаки Вербовенко й Розгін, що вартували вночі з казною, забрали гроші й безслідно зникли. У Івана пропав пістоль «Браунінг» і сотня набоїв до нього, який він беріг дуже ретельно й давно. Викрав його Розгін, він один знав про цю річ.

Отаман Петлюра повністю вкомплектував Кам'янець-Подільську школу старшин. Є начальник школи, чотові командири й бунчужний. Немає, правда, ліжок, валяються хлопці на підлозі, сплять на своїй одежі, бо немає навіть чим матрасів набити. Щоденно ходять на вигін муштруватися, а ввечері — політгодина. Розсідаються на підлозі, кожен на своїй постелі. Текст бесіди затверджує сам отаман Петлюра, а розсильний доправляє її начальнику школи.

З Сосюрою знайомий Іван не так давно, але світогляд у них збігається. Холодними осінніми вечорами без світла нудно. Не нудьгує тільки Сосюра. Біля вікна він пише свої вірші. На підвіконня падає бліде світло повного місяця й Володці «в кайф», можна писати. Іван допитується у нього:

— Що ти там сьогодні пишеш?

— Думаю написати поему, я їй і назву вже придумав «Червона зима».

Іван зауважив:

— Напишеш про революцію, самостійну Україну, війну?

— У поемі можна писати про все — хороше й зле. Згадаю про рідний Донецький край, шахти, кохану дівчину, а найбільше про війну, людське горе, смерть, червоний від крові сніг. Ця тема не дає мені спокою ні вдень, ні вночі, може таки щось витвориться...

Якось у листопаді кухар оголосив команду всім іти на обід. У той же час пролунала інша, черговий по школі чотовий Соколовський наказав: «До зброї!»

Цей категоричний заклик умить зробив свою справу: усі, хто стояв у черзі за обідом, побігли до кімнати за рушницями, а там старший чотовий офіцер Грущенко видає кожному по п'ять обойм. Він повідомив:

— У зв'язку з критичною ситуацією на фронті резиденція Головного отамана й уряд змінюють свою дислокацію, Спільна військова школа слідує за ними для несення охоронної служби.

Російський генерал Денікін, який ще у вересні 1918 року наступав на Москву, вістря Добрармії восени 1919 року тепер направив проти України. Потіснивши по всьому фронту армію УHP, вона вдерлася до Києва.

Більшовики користуючись моментом, поперлися своєю ордою в третій уже похід на Україну. Затиснута між денікінцями й українцями біля Одеси, їх 14-а армія прорвалася через Ольгополь і Сквиру й відкинула українські війська на лінію Козятин — Бердичів — Житомир. Приголомшила звістка про перехід небоєспроможної Української Галицької армії на бік Денікіна. Крах Української Народної Республіки став неминучим.

Почалася рання гнила й холодна осінь. У гнітючому стані постачання, немає необхідної стратегічної бази, одягу й амуніції, вичерпуються гарматні й рушничні набої. Багато козаків у черевиках, з яких визирають голі пальці, або з обмотаними ганчір'ям ногами. Як наслідок, наприкінці вересня 1919 року в армії УНР поширилася хвиля масового дезертирства.

У зв'язку з малочисельністю військових груп армії в середині листопада 1919 року їх переукомплектували в Запорізьку, Волинську, Київську, Січових Стрільців дивізії. 3-тя Залізна — залишилася в попередньому складі, 9-та Залізнична реорганізована в зведений полк. Запасні частини розформували, а їх склад направили на поповнення до військ Дієвої армії. Та зцементувати надійну оборону зайнятих позицій армія УНР не спромоглася.

До поріділих гайдамацьких підрозділів Запорізької групи влили близько 1700 колишніх більшовицьких бійців Богунської й Таращанської 44-ї радянської дивізії. Вони розчарувались у національній політиці совітів та під Бердичевим перейшли на бік армії УНР. За рахунок цих поповнень розгорнули окрему Гайдамацьку бригаду, командиром якої призначили сумнозвісного отамана О. Волоха. Досить своєрідний і сумнівний експеримент, ураховуючи його давні прорадянські настрої. Формуючи бригаду, використали крім того людський ресурс 3-го Гайдамацького полку. У ньому після боїв із більшовиками й білогвардійцями «старих» гайдамаків, ветеранів кампанії 1918 року, залишилося обмаль. Такі ж старшини, як О. Ліневський, В. Кожем'яка й Богданів цілком поділяють політичні переконання давнього свого командира. Лише кілька тисяч козаків ще зберігають відносну боєздатність із більш як 20 тисяч вояків, що налічують лави армії УНР. За цих умов проти білогвардійців командування кинуло всі наявні сили, у тому числі й Гайдамацьку бригаду отамана О. Волоха.

Армія Слащова наступає, усі панічно тікають. Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою. Ще б'ється тільки шоста окрема Запорізька дивізія, у склад якої входить і 3-й Гайдамацький полк, а ще й 800 юнаків Спільної військової юнацької школи, яких кидають на оборону підступів до Проскурова. Коли вони виступали, був шалений вітер... Юнаки виступають на фронт на новому плані міста, а поляки вже займають Кам'янець на старому. Трохи не дійшло до бою з ними. Юнацька школа виставила заставу. Іван Харченко з Володькою Сосюрою стоять у дозорі... Навкруги темрява й вітер.

Польські жовніри висадили з автомобілів членів Директорії УНР Швеця й Макаренка, які зібралися емігрувати за кордон. Автомобіль забрали, і лідери Директорії прийшли пішки по багнюці на вокзал [55].

По всій Україні котиться смертоносною лавою страшна епідемія плямистого тифу, не відстає й сифіліс. Набираючи все більших масштабів, хвороба косить тисячі своїх