Читати книгу - "На скрижалях історії"

старшинські школи як основу регулярної армії. У зв'язку з подіями на фронті школа змінювала свою дислокацію й урешті 6 липня 1919 року прибула до Смотрича. За наказом С. Петлюри з усіх частин української Директорії, розміщених навкруги Кам'янця, відібрали грамотних, з освітою за чотири класи, національно свідомих молодих козаків і командирували до цієї школи. Відразу прибуло сорок юнаків, а потім ще чоловік вісімдесят. Івана Харченка зарахували до 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського, яка вважалася зразковою.

Край Смотрича з західного боку стоїть будинок без вікон і даху, тут охоронна застава, а навкруги степ і полукіпки пшениці. Від містечка на захід шосейна дорога, рівна, як стріла. Ось її вони й пильнують.

Річка Смотрич пролягає між скелястими берегами. Правий берег високий, скелястий, а на самому високому шпилі замок графів Лопухіних. Живе в ньому стара графська служниця з малолітньою онукою. Графи втекли за кордон, залишивши майно. Ніхто з жителів Смотрича туди не ходить, бояться привида, особливо нічної пори.

Розквартирували козаків у Смотричі неподалік замку. Є змога добратися до нього й через неглибоку річку, по її руслу багато камінців. По них можна перетоптатися потойбіч до самого замку. Квартира Івана поруч з оселею місцевого священика. З ним ще не стикався, зате познайомився з його дочкою Марусею, бо та кожного дня буває в його господині, обмінюються місцевими новинами. Як почула дівчина, що привид блукає по замку, їй страшенно закортіло його побачити. З батьком вона часто сперечається, бо той вірить у всяку «нечисту силу», яку народна фантазія створювала протягом віків.

Одного погожого вечора Іван намірився відвідати замок. Дівчина від нього не відстає. Сіли під яблунею так, щоб видно було парадний вхід і високі східці перед ним. Світить ясний місяць на небі, спадає тінь густої яблуні. Сидять тихо. Чекати довелося не довго. З боку річки в місячному сяйві з'явилась якась біла фігура. Маруся міцно вчепилася в рукав Івана, а той ухопився за кобуру пістоля. Коли біла фігура наблизилася до східців парадного входу, він прошепотів дівчині:

— Посидь тут. — А сам тихесенько за спиною цього марища крадькома скрадається назирці. На верхніх сходах, коли «привид» почав відмикати двері, Іван усією п'ятірнею вхопив його за плечі, зібгав у кулак білу накидку, а в думках промайнуло: «Ось гляне на мене якась чортяча голова». Та не сталося такого, навпаки — на нього глянуло скоса вусате обличчя його господаря.

— Це ви? — здивувався вусатий дядько.

— Так, це я.

— А що це вас занесло сюди вночі? Лякати людей заманулося?

— У замку багато є матеріалу, що мені, чоботареві, годиться для ремесла...

Іван гукнув Марусю:

— Не злякаєшся, як познайомлю тебе з цим привидом?

Вусатий дядько й дівчина зиркнули одне на одного й розреготалися. Вона до нього крізь сміх:

— Добрий вечір, дядьку Максиме! Цю ніч баба Софія спатиме спокійно? А вона мені жалілася, що хтось щоночі топчеться, порається, стукає в графських покоях.

Дядько зібгав свою білу накидку й вони гуртом почимчикували додому.

II

У Смотричі школа теж перебуває тимчасово й має переїхати на стале мешкання до Кам'янця-Подільського, а поки що тут для юнаків два євреї-кравці невтомно шиють нову уніформу. До неї входить френч із відкотним коміром, на якому сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходять у поле на муштру й гімнастичні вправи, що складаються переважно з стрибків у довжину та через «коня».

Марширування неодмінно супроводжується співом якоїсь похідної пісні. Співають усі, незважаючи на наявність слуху чи голосу.

У центрі Смотрича є великий майдан. Тут козаків муштрують. Щодня ввечері юнаки шикуються на ньому для перевірки й молитви.

Лунає команда:

— Струнко! На молитву шапки геть!

І молоді голоси злагоджено співають «Отче наш», національний гімн «Ще не вмерла Україна», і, урешті, Шевченків «Заповіт». Такого довготривалого співу під час церемонії вечірньої перевірки, мабуть, не має в жодній військовій школі світу. Звідси щоденно висилають заставу на кордон, попарно йде дозор у степ. А там, як на кордоні, не зівай.

У кінці липня школу перевели до Кам'янця-Подільського. Розмістили в приміщенні колишньої духовної хлопчачої семінарії. У просторих кімнатах немає жодного ліжка, столика, чи стільця. Сплять на голій підлозі, харчуються з польової кухні, інколи навіть без хліба. Їдять суп з ячмінною крупою та й того дають, аби щоб чергу відбути.

У липні-серпні прийняли на молодший курс юнаків-випускників місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молодих вояків, що мають закінчену середню освіту. А у вересні з табору Ланцут, що в Польщі, прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16 травня 1919 року полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня в школі навчається близько 800 юнаків, яких поділили на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи. Начальником школи пан П. А. Вержбицький, уже є й чотові сотні, які, проходячи повз начальника, на його вітання чеканять: «Слава Україні!».

8 серпня Житомирську юнацьку школу перейменували на Спільну військову школу (СВШ). Під її прапором (прапор полку ім. П. Дорошенка розформованої ще гетьманом П. П. Скоропадським 1-ї Української — Синьожупанної дивізії) відбулася урочиста присяга юнаків на вірність Українській Народній Республіці.

Галицькі професори та старшини виховують юнаків у суто націоналістичному дусі. Коли ті строєм проходять по місту, українська інтелігенція гукає їм услід: «Слава!». І юнацькі стрункі, наче вилиті з міді, ряди обсипають квітами. А Зубок-Мокієвський, як тільки вгледить панянок, зараз