Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Проте найбільшою іронією було те, що Лорі — точно не та жінка, що мала б за порадою Стрейсея дарувати любов і прихильність дівчинці, яка не мала матері, заполонити серце вдівця, який її покохав. Мак-Дьюї затулив лице руками, вдавлюючи пальці в чоло з такою силою, немовби хотів витиснути зі своєї голови якесь рішення. І поки він отак сидів, Мері-Pya тихенько заснула.

Тепер Мак-Дьюї бачив усе, про що говорив лікар Стрейсей: прозора блідість дитячої шкіри, тіні в западинах, але найбільше з рис сплячої дитини його вразив рот. Йому здалося, що у вигині дівочих губ немовби поменшало непоступливої жорсткості.

Містер Мак-Дьюї важко підвівся і вийшов з кімнати. Він подумав, що потрібно знайти свого друга — містера Ангуса Педді, священика реформатської пресвітеріанської церкви Інвераноха, в якій він ще жодного разу не був, і поговорити з ним. Йому хотілося з’ясувати у пастора одну річ.

21

Містерові Мак-Дьюї ще не доводилось бувати у кабінеті парафіяльного пастора, що примикав до церкви, і з незвички він почувався ніяково, мов школяр.

А взагалі, для Мак-Дьюї не було справи простішої, ніж зайти до преподобного Ангуса Педді в сусідній будинок, і вечорами він частенько посиджував у пастора, потягуючи люльку, набиту міцним тютюном, і попиваючи пиво. Зазвичай він або сперечався з пастором, або говорив про наболіле.

Душевний стан, у якому перебував Мак-Дьюї, не дозволяв йому відкрити душу пастору під час прогулянки, як чоловікові перед чоловіком. І він вирішив піти іншим шляхом — дочекатися пообіддя та звернутися до нього як до пастора, здійснити, так би мовити, робочий візит, як простий прихожанин із глибинки. Зазвичай такі відвідувачі, одягнуті в незвичне вихідне вбрання, з котелком у руці, сидять на краєчку стільця й, ніяковіючи у незнайомій обстановці, чекають розмови з духовним наставником.

Щоправда, одяг на Мак-Дьюї був звичайний, той, у якому він ходив завжди: незмінний твідовий піджак зі шкіряними латками на ліктях; його вперту палючу чуприну не прикривали жодні капелюхи, але душа його була впокорена, і він був би згідний на краєчок стільця. Він спостерігав за Педді, що сидів за столом, заваленим паперами та книгами, чимось нагадуючи книжкового містера Піквіка. В кутку на підставці з червоного дерева стояла плямиста кімнатна рослина, трохи далі була висока книжкова шафа, а під коричневою камінною полицею горів електричний вогонь. На невеликому столі стояла шахівниця з фігурами, а стіни кабінету Педді були прикрашені гравюрами та вкриті дерев’яними панелями.

Педді, вправно приховуючи здивування цим несподіваним візитом, промовив:

— Заходь, заходь, Ендрю, присідай. Ні, ти нітрохи мене не потурбував. Перерва мені буде тільки на користь, ну й проповідь для прихожан буде на п’ятнадцять хвилин коротша. Я її саме закінчую.

Та коли зніяковілий Мак-Дьюї прилаштувався на стільці з прямою спинкою, між ними запала гнітюча тиша і висіла поти, аж поки Деккі, мопс, що мав вічні клопоти з травленням, не виліз із кошика, який стояв біля стола господаря, важко сопучи, підійшов до ветеринара і зробив перед ним прохальну стійку на задніх лапах, легенько загрібаючи передніми.

Мак-Дьюї розгублено поліз у кишеню, дістав один льодяник і кинув у собачу пащу. Пес блаженно закотив очі, опустився і став смакувати цукеркою.

Преподобний Педді поглянув на друга і розцвів переможною усмішкою.

— Ну, як тобі? — поцікавився він.

Навіть Мак-Дьюї не витримав, засміявся, і крига між друзями дала тріщину. Він став нарочито набивати люльку, і це допомогло йому взяти себе в руки і так-сяк приступити до розмови. Час було братися за першу ниточку цього клубка, і він сказав:

— Ангусе, я хотів би поговорити з тобою про дещо.

Палаючи бажанням допомогти другу, Педді спробував угадати, що у того на думці.

— Ти про те, що дівчинці не кращає? Я молюся за неї безперестанку.

— Дякую, це дуже мило з твого боку, — промовив Мак-Дьюї, і був на цих словах такий наліт сухої офіційності, що пастор не міг цього не помітити, а помітивши, пошкодував, що він сказав це, ще не дізнавшись, що йому скаже Мак-Дьюї.

Ветеринар, котрий навіть не уявляв собі, про що може йтися у молитві, яку промовляє людина, сповнена щирої любові, при словах Ангуса Педді ніби навіть обурився. Як це так, думав він, щоб життя найдорожчої істоти на землі залежало від бубоніння, в яке можна вкласти як мольбу, так і прохання, як благання, так і підлабузництво. Мак-Дьюї здавалося дещо зухвалим із боку священика, що той якось пов’язаний з вищими сферами буття, а він, Мак-Дьюї, такого зв’язку позбавлений і через те змушений звертатися до його посередництва. Він не хотів звертатися до друга як до пастиря людських душ, хоч і прийшов до нього як до пастиря, найбільше його влаштувало б, якби він взагалі не приходив до Педді, а знайшов у собі досить стійкості та спробував сам розв’язати всі свої головоломки.

Та коли він вже тут, потрібно щось казати, і Мак-Дьюї почав:

— Діагноз той самий. Усе ніби гаразд — і водночас усе недобре. Та я прийшов до тебе з іншої причини — через Лорі.

Обличчя містера Педді залишалося безпристрасним і, як завжди, округлим.

— Ах, Лорі, — промовив він. — Ти казав, що маєш з’їздити до неї. І я так розумію, ти там уже був.

І раптом Мак-Дьюї загадав попередження Педді. «Ти можеш опинитися в найбільшій небезпеці: сам того не бажаючи, полюбиш Бога». А що скаже Педді, коли дізнається, що він, Мак-Дьюї, полюбив, але не Бога, а Лорі. Вголос же він промовив:

— Так, чесно, я був там уже кілька разів!

Містер Педді обережно рухався далі.

— І як, усе зробив, що збирався?

— У цьому не було потреби. Вона… вона займається не тим, про що я думав. Це невинне створіння, і вже коли хтось не дружить із законом, то точно не вона.

Обличчя містера Педді розпливлося у привітній усмішці.

— От