Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Втім, у гості бабця не дуже поспішала запрошувати, навіть хвіртку не відчинила – пострілювала з-за неї цікавим поглядом то на голову, то на «Тойоту», то на Анабель.
– Діло, діло, тітко Явдохо. Замовницю вам привезла, хату їй треба перебрати – кличте-но дядька Івана.
– А він у Петька, оно через штахети. Ниньки ходили на карасі31 до озера, а теперика у хліві запорують, їдло бидлові кладуть. Зара гукну, то гвавтоньки32 прибіжать. Ви-те проходьте, проходьте на Петрове подвір’я.
Анабель підійшла до сусідської хвіртки й зупинилася. Ноги мов приросли до землі, жах вирвався з потаємної скриньки пам’яті й ухопив за серце, а тоді хутко-хутко обплутав усе тіло, як павук довірливого метелика. Метелик запручався, спробував вирватися, полетіти геть, але намарне. Клятий павук! Скільки років вона намагалася звільнитися з його липкої павутини! Але пережите в сімнадцять, приховане від усіх, не висловлене, не вихлюпнуте, затаєне в глибинах єства, так і ходить за нею, так і тягнеться, як нитка за голкою. Ніяк не вдається позбутися ні того спогаду, ні того страху.
– Проходьте, пані, чого ж ви-те стали? – Явдоха підштовхнула її в плечі. – Тамечки й договоритеся про все. Мої хлопи зговірливі.
Чоловіки справді не змусили себе довго вмовляти, раді були, що заробіток трапляється. За скільки впораються?
– Та воно б і за місяць мона. Що там тую дерев’яну халабуду розібрати і зновика скласти? Це ж як того… – Петро зашпортався, але хутко згадав потрібне слово, – як конструктора для дітваків. Але ж підмурок не перенесеш, його на новому місці мусово зробити. Та й осінь ниньки, городи запорувати треба – і свій, і материн. То, щитайте, ще місяць набіжить. Але ніхто вам тую роботу хутчіше не зробить, навіть не шукайте.
Пообіцяла, що не шукатиме.
– Гарний у вас будинок. Також, мабуть, самі будували? – показала на Петрову хату, пофарбовану на ясно-зелене.
– А то хто ж? Самі, пані, самі, – затарабанила Явдоха. – У моїх хлопів руки ростуть із того місця, що треба. Не те, що в декого, що й цвяха в стіну забити не вміє. Тутика, ко’ б ви знали, така розвалюха стояла, таке ніц не варте. А хазяїн… Та який із нього хазяїн? Як із клоччя батіг. То Іван з Петром як взялися, як взялися! Самі дерево в лісі вибирали, і зрізали, і привозили, і дилі робили, і сволоки, і вікна, й двері. Чужої помочі мало було, зовсім мало, хіба на півмізинця. Довго строїли, а построїли – самі бачите як. Онукам на все життя вистачить, ко’ б тіко не їхали з дому. А чого їхати за тридев’ять земель? Чого шукати? Оно ліс, озеро, своя земля. Аби здоровля – і жити мона, як у раю.
– У раю, мамо, хоч голяка ходи, та ще ж і їдло на кожному дереві висить – бери-не хочу. І комп’ютера з новою мобілкою на додачу ніхто не клянчить, і джинсів та мештів не випрошує, – Петро шикнув у бік вікна, до якого приплюснувся кирпатим носом русявий хлопчина. Але той і не думав ховатися, зацікавлено розглядав гостей.
– Жили ж ми без цих ваших комп’ютерів і мобілок. От скажи, Іване, хіба злецько було без них?
Дід Іван, невеличкий, висушений роками та безкінечною роботою, в якомусь рудому лапсердаку й дерматиновому картузі, стояв перед круглою Явдохою, як горобчик перед старою поважною вороною, і тільки головою похитував на знак згоди. Він, мабуть, ще після весілля передав жінці на довічне користування своє право голосу й відтоді навіть не пробував заговорити.
– Ну от, ви-те бачите – Іван те саме каже. Чого їхати? Куди їхати? Та ж теперика…
– А де ж подівся той… з клоччя батіг? Теж за тридев’ять земель поїхав? – Анабель обережно перебила суперечку, що, вочевидь, мала якийсь свій підтекст у сімействі Лесів.
– Хто? Артьом? Чи ви-те, пані, смієтеся? Кому тамечки, за тридев’ять земель, такий воропаха, поштурмак такий потрібен? Він і тутечки світом нудив. Як забрали його до больниці, то так і завіявся десь. Ми ждали, ждали, а тоді пішли в сільраду, так, мовляв, і так, хотіли б синові хату зладнати на сусіцькому дворищі – місцина гарна, грудок, та й біля рідної симні близько. Але мо’ ще хазяїн вернеться. «Нє, сказав голова, не вернеться. І ніякі родичі не озивалися. Мабуть, їх у нього і немає». Отак все й рішилося. Артьом, хлоп той, із ганджем був, і руками не дуже щось умів утяти, і з головою не дружив. Фамілія? Нє, фамілії не помню. Бабу його, Катьку, Ропухою прозивали. От і він, значить, чи Ропуха, чи Ропух. Нє, фамілію не знаю. Та то ж коли ще було – за царя Гороха. Та й нащо забивати голову тим, що не треба. А чого це ви-те питаєте? Га? Чого це? Який вам інтерес? Нащо вам тая фамілія його? Може, родичка яка об’явилася? Десь я нібито виділа вас. Але то вже, знаєте, панюсю, ваш поїзд пішов. Де ви-те раніше були? Пізно про теє говорити.
Анабель заспокоїла балакучу Явдоху: ніяка вона не родичка нещасного воропахи та ні на що не претендує.
Дорогою назад запитала голову сільради, чи знає та щось про чоловіка з ганджем, який жив на тому місці, де тепер Петрова хата стоїть. Ніна Василівна і не могла знати: вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.