Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Утішений тим, що наді мною не нависає смертельна небезпека, він дозволив мені йти далі, але не припинив своїх танцювальних маневрів поруч, дістаючи на ходу якісь пігулки.
— Знеболювальне й антибіотики, — сказав він і всунув мені таблетки.
— Е ні. Без стимулянтів. Якщо команда не вибралась, я лечу по них назад.
— Розумію, мадам, але хоч ковтніть антибіотик. У вашій руці й нозі сторонній матеріал. Ви ж не знаєте, що було в тій кулі.
Логічно. Я схопила пігулку, яку він мені простяг, і відразу ж проковтнула.
Він боязко потер своє колюче підборіддя, сором’язливо й водночас переможно усміхнувся, а тоді показав іще одну пігулку.
— Узагалі, оце антибіотик.
Я ледь не вдарила його, бо не потребувала анестетиків. Рани вже не боліли. Мене турбувала доля інших. Якщо вони не дісталися до бази, я маю бути в стані бойової готовності, щоб повернутися й забрати їх. Звісно ж, до їхніх послуг були й інші команди, і мені дозволили б вилетіти знову тільки після звіту, але в той момент я про це не думала. Якби було треба, я б викрала одну з вантажівок і повернулася назад.
Я потяглася до фанерних дверей ТОЦу і рвучко смикнула їх. Вони з грюкотом зачинилися за мною й Ті-Джеєм. На нас глянуло кілька пар очей, але всі відразу ж повернулися до роботи: зрештою, обстріляно конвой і збито рятувальний вертоліт. Такі речі важливіші за відвідувачів.
— Чим можу допомогти, мадам? — спитав найближчий до дверей солдат, не відриваючи очей від монітора.
— Я лише на хвильку, солдате. Я «Педро один-п’ять», мені треба знати, що з моїми пораненими й рештою екіпажу.
Усі водночас подивилися на нас із Ті-Джеєм. Ніхто не промовив ані слова, і я з жахом відчула: вони знають щось таке, чого не знаю я. Вони чули наші заклики про допомогу по радіо, коли нас атакував Талібан?
Двері знову рипнули — за нами зайшов Джордж. Він прилетів другою «Кайовою». На його обличчі проступала тривога, як і в мене.
— Агов, Стів і наші ПРи нормально вибралися звідти? — запитав Джордж.
Капітан, чия уніформа видавалась аж надто чистою, встав із-за свого фанерного столу.
— Усі вибрались успішно, — сказав він.
Три чудові слова.
Я не могла дочекатися, коли зможу обійняти Стіва й добряче зацідити йому.
Дев’ятьКоли ми повернулися в Кандагар, я пішла до ТОЦу з усім спорядженням, крім, звісно, прапора та інших речей, які лишила у вертольоті. Мене вибіг зустріти начвир (начальник виробництва), що відповідає на аеродромі за дії ремонтників. З досвіду роботи офіцером техобслуговування я пам’ятала, що ці хлопці люблять усі літальні апарати як класичну автівку, яку завжди тримаєш доглянутою під брезентом. Вони знали особливості кожного вертольота, і «сто вісімнадцятий», що його ми недавно покинули в пустелі продірявленим і просяклим пальним, був одним з найкращих.
Привітавшись із начвиром, я сказала:
— Мені так шкода «сто вісімнадцятий» і всієї вашої, хлопці, роботи з вітровим склом.
На якусь мить він спантеличився. У нього навіть відвисла щелепа. Потім він опанував себе і мрійно обійняв мене разом з усім спорядженням.
— Ти, бляха, жартуєш? Я дуже радий тебе бачити. З вами все гаразд?
Я ще остаточно не зрозуміла, що з нами, зрештою, сталося. Звісно ж, ми були важливіші за покинутий вертоліт, але з якоїсь причини мій мозок і досі поривався в бій, тож, поки не мине ця ейфорія, я не зможу оцінити, як близько ми були до смерті чи полону.
Начвир рушив зі мною до ТОЦу, допомагаючи нести частину спорядження. Коли я звела очі, то побачила, що до мене прямує хтось із керівництва. На щастя, то був не полковник Джонсон, проте з кількості людей довкола можна було зробити висновок, що це все одно хтось поважний. Коли він підійшов ближче, я побачила зірочки на його уніформі й зрозуміла: це командир бази.
— Капітане! — прокричав він, підступивши до мене. — Ви Ем-Джей?
— Так, сер, — відповіла я.
Слово честі, мені геть не хотілося тоді робити цього. Можна мені принаймні скинути спорядження і змити з дірок у руці пальне?
Він простяг праву руку й інтенсивно потрусив угору-вниз мою, щасливий, що йому не доведеться писати листа моїм рідним.
— Я думав, що вас підстрелили. Це ваша кров? — спитав він. — Де саме ви вхопили кулю?
Він засипав мене питаннями, трясучи мою руку, побиту шрапнеллю.
Я перевернула руку, яку він так і не відпускав, щоб показати рани на передпліччі.
— Отут ушкодження найсильніші, але…
Він миттю відсмикнув руку, ніби обпікся.
— Емм, вони здебільшого поверхневі. Не так уже й боляче, — незграбно закінчила я.
Вираз великомученика на його обличчі розсмішив мене.
Я не могла не гигикнути, хоч відразу ж стримала сміх: енергійно трясти руку пораненого пілота на очах усього оточення — чудова вистава.
— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стріляй, як дівчисько», після закриття браузера.