Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Наступного дня, вмостившись на своїй улюбленій скельці, придивилась до камінчика. Звичайнісінький, посірів навіть! Невже справді колись саме звідси вирвало його якимось вихором, кинуло грозою в Сашків-колись-Софійчин двір, загнало глибоко в землю, щоб потім Сашко викопав його й подарував Софійці? Невже сила тутешнього, рідного, так би мовити, дому підсилила його магічну дію? Русалка-Росавка запевняла колись, що найбільшу силу маєш у тих місцях, де народився. Мовляв, там усе: і земля, і харчі, й повітря, й енергетичні поля — найвідповідніші твоїй душі і твоєму тілу…

А може, тут задіяні інші сили? Космічні? Камінь — це ж, здається, не лише символ вічності, на відміну від минущого дерева? Це ж — ще й п’ята стихія! Після вогню, повітря, води й землі.

Ой лелечко! Та ж Софійка, можна сказати, за останній рік, за свій такий непростий і такий цікавий, такий короткий і такий довгий сьомий клас пройшла всі ці чотири стихії! Ну так, звісно: коли звільняла Кулаківського від прокляття, мусила здолати вогонь, бо там була історія з блискавкою… Визволяючи Загубленого у часі, зіткнулась із таємницями висоти, швидкості часу і вітру — стихії повітря… Протистояння з русалкою з Білокрилівського лісу — це історія вишнопільських вод… Тенета лабіринту з галереєю, Сашковими розритими канавами та коренями родоводу в прямому й переносному значенні — земля. Ну, не лише це було, звичайно… Але ж — було й це!

Ет, немає поряд Сашка, з яким пережили всі ці пригоди, з яким єдиним можна все це до пуття обговорити!.. І не дзвонить же, безсовісний! Що? Що мусить вона пізнати, зіткнувшись тепер ще й із Камінням? Неспроста ж люди вірили споконвіку в його особливу силу, в силу кам’яних баб-мамаїв, у сліди Богородиці на камені, в магічні Красні гірки!.. У Перунові стріли врешті-решт!..

— Кого видивляємось?

О ні, це зовсім не Сашко! Лише цей баритон міг поставити таке тупе запитання, і цей баритон останнім часом, на жаль, поєднує для Софійки і вогні-блискавки з громовими стрілами, і повітря, наповнене метеликами, й екстрим на воді й на землі — з п’явками та зміями включно, і — камінь: скеля, цілі пороги водночас!

Софійка знизала плечима. Бо як іще відповідати на запитання ні про що?

— Можна біля тебе?

— Можна то можна, але ж бачиш, тут мало місця! — відсторонилась невдоволено.

— Та бачу: скеля для самої русалки — хвостиком обгорнутись! — пожартував, але, як той вовчик-братик із казки, вмудрився сісти ніби й близько, проте не торкаючись.

— Ну, розказуй!

Ще одне безглузде, але яке ж типове запитання!

— Як голова? — відповіла ухильно.

— Жити буду! Сподіваюсь, до весілля загоїться!

— Ящірка! — скрикнула пошепки: попереду на схилі зарослого каменя промайнула салатово-блакитна стьожечка.

Козирний безшумно встав і за хвилину приніс до Софійки беззахисну впійманку: її животик злякано пульсував, а різьблена голівка здивовано лупала очицями.

— Не родичка твоя? — підморгнув лукаво.

— Знаєш, може, й родичка, бо вона така… — потягнулась до ящірочки — погладити чи захистити. — Ми всі на цій землі родичі…

— Гм, ти у своєму стилі!

— Ну годі, відпусти її вже, будь ласка…

Андрій відпустив полонянку в траву і сів, на цей раз уже легенько притулившись до її плеча.

— Ти її більше жалієш, ніж мене! — вона просто-таки знала, що він це скаже, таким собі вдавано жалібним тоном! І вже, здається, здогадується, про що говоритиме далі!

— Слухай, Андрію, — акуратненько відсторонилась, хоч для цього довелося зсунутися зі скелі і тепер, зіпершись на неї, майже стояти, — можеш ти говорити про щось…

— Про щось високе, хочеш сказати? Бо, типу, про що цей бритоголовий качок може говорити, як не про… катамарани, байдарки і… і вродливих дівчат, еге ж?

— Типу того! — зраділа його догадливості, хоч фраза про вродливих дівчат і змусила почервоніти.

— Гаразд, будь ласка, твій улюблений топік: Емігейські пороги тісно пов'язані з історією Запорізької Січі й війська Низового — нормально почав?

Софійка здивовано подивилась на юнака, але, не витримавши його погляду, відвернулась, згідливо кивнувши.

— А нижче за течією, біля злиття річки Ташлик із Бугом, на острові, знаходився Гард, можна сказати, один із центрів Запорізької республіки. Там теж були пороги, пам’ятки, на одному острові нібито була козацька дерев’яна церква, зроблена без жодного гвіздка. Коротше, унікальні місця, рідкісна природа, схожа на цю.

— Чому — були? — насторожилась, забувши і про примружений погляд, і про метелики.

— Бо коли добудували Ташлицьку ГЕС, той заповідник пішов на дно.

— Як це — на дно? — згадала штучне море, під яким поховано древнє місто Орду. — А! За більшовиків?

— Будь спок, це вже зробили в часи незалежності! Софійка вражено мовчала, а Туз вів далі:

— Ага, ще одна твоя фішка: екологія. Так-от, коли торік до Емігеї тягнули газ, то обрали найкоротший шлях — крізь цей заповідник. Рили тут канави й спилювали дерева, і нічого нікому за це не