Читати книгу - "На уходах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аж відразу прошумів вихор, погнався світами інших людей лякати. Лише деколи повіяло легеньким вітерцем. І дощ перестав. Люди зітхнули з полегшенням. Коні струшували з себе воду.
Погнав вітер хмари геть. Спершу повисувалися на небі голубі плями з-поміж хмар, згодом вони щораз більшали, аж показалося ясне животворне сонце. Воно почало все дужче пригрівати. Промоклі люди роздягалися догола і сушили мокру одежу.
Тарас оглядав вози. На щастя, полотно, яким прикривали селітру і сіль, було цілим. Сонце підійшло вже високо.
Уходники розклали вогонь і почали варити обід.
Було геть пополудні, як пустились в дорогу. Надвечір добралися до своєї річки Висуня і тут заночували. Відтепер вставали дуже рано та й ішли, поки сонце добре не припекло.
Після обіду мандрували до пізньої ночі.
XXII
В селі вже почали непокоїтися за долю своїх людей.
Тарас обіцяв за чотири тижні вернутися, а вже шість минуло, і про них нічого не чути. Вже і сінокоси минули, а їх немає.
Може, яке нещастя скоїлося? Може, вороги в полон забрали? Журавель після чотирьох тижнів посилав вершників у той бік, звідкіля їх сподівалися, та все даремно.
Аж на сьомому тижні примчав козак з доброю вісткою, що всі здорові вертаються.
— А везуть гармату? — питає Журавель.
— Якось я не придивився, — сказав козак, — я рад був, що їх побачив.
Від тої вістки заворушився народ в селі, бо кожний був цікавий побачити гармату. Аж тепер було б безпечно від татар. Нікому не хотілося виходити в поле, кожне хотіло привітати тих, що повертаються. Тож коли валка наближалася, всі тарасівчани вийшли за ворота. Привітанням та запитанням не було кінця.
— Привіз, Тарасе, гармату? — спитав Журавель.
— Не привіз, батьку, та до неї добре придивився, ми собі самі таку штуку зробимо, побачите. Зате привезли ми черкаського запорожця, що вміє порох робити, і по це одне варто було їхати. А що тут чувати?
— У нас гаразд. Татарва не показувалася, сіно вже в копицях, лише звезти б.
Тарас пішов додому, привітався з сім’єю, почав роздавати гостинці. Не забув ні про кого. Навіть вірному Гривкові дістався великий білий колач. А вже вірний Гривко страх як тішився паном. Скавулів з радості і спинався йому на груди, щоб хоч раз лизнути по обличчі.
— Погано я зробив, мій дорогий Гривку, — сказав Тарас, — що не забрав тебе з собою, був би мені не раз допоміг у дорозі.
Найбільше радувало Тараса те, що коли в’їжджав у ворота, помітив Трохима, що сидів на призьбі і грівся на сонці. Значить, його любий побратим видужав.
Відпочивши одну днину, Тарас пішов з запорожцем до кузні Молота. А це була чимала кузня. Дули тут п’ятьма міхами, й увивалося з молотами десяток помічників. Молот, здоровенний чолов’яга, якраз гатив молотом по розжареній залізній штабі.
Коли привіталися, Тарас промовив:
— Коли у вас, батьку, немає надто пильної роботи, то вислухайте мене, що скажу.
Коваль передав помічникам роботу і вийшов з Тарасом надвір, де стояв запорожець, з яким познайомився.
— Я приїхав сюди, — сказав Корній Клин, — щоб навчити вас робити стрільний порох, а до цього треба мені буде деякого залізного приладдя. Мені треба трьох добрих жорен, та не таких, як на них муку мелють, значить, не з рябим каменем, а гладеньких. В одних розтиратимемо сірку, у других — селітру, у третіх — вугілля. Опісля треба мені здоровенної ступи з добре набитими обручами і ступернака дерев’яного.
— Це вже зроблять наш мірошник і тесляр, а я скую що треба.
— Чи є у вас вільха, або верба, або тополя? — спитав запорожець. — Їх треба зрубати, наколоти і добре висушити на сонці. З такого дерева якраз добре вугілля на порох.
— Знайдеться, — відповів Тарас. — А мені треба зробити гармату з самого заліза.
— А хіба ти не привіз з Черкас?
— Захотів ти! Гармат на базарі не продають. Хіба в Києві, може, купив би. Ми собі самі зробимо.
— Ага, роби, як я її ніколи не бачив! — сказав коваль.
— Слухай! Не святі горшки ліплять. Це така залізна груба цівка, на однім кінці твердо заткана. Нагорі є округлий проріз. Всередину насиплеш пороху, а за тим вкладеш залізну або кам’яну кулю. Потім підсиплеш у дірку пороху, і коли гармата виділена — підпалиш порох розжареним дротом…
— Та як нею ціляти, як вона на землі лежить, та ще вона, здається, така важка, що її в руках не вдержиш?
— Вона стоїть на двох колесах так, наче задня частина воза, і нею можна кермувати на один або другий бік, вверх і вниз.
— Як же я таку цівку зроблю і з чого?
— Я над цим думав, — відповів Тарас. — Ми привезли багато заліза в штабах. Кожну треба з одного боку склепати на тонше. Тоді як поскладаєш усе докупи, то вийде з цього колесо, начеб з клепок склав бочку. Все це треба сильно оббити обручами. Потім треба добре обдивитися, чи немає де щілини, котра б продувала і яку треба було заклепати нагаряче. А заднити в однім кінці і провертіти дірку вже не буде важко.
Коваль слухав уважно.
— Усе розумію. Ти мені скажи, якої довжини вона має бути?
— Першу зробимо коротку, так на півсажня, а коли вдасться, тоді робитимемо більші.
— Гаразд! Ось дивися, як я гармату бачу… —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На уходах», після закриття браузера.