Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.

Чомусь запам’ятався один епізод, може, після того вчителі мене, як-то кажуть, і примітили, а може, так здається, адже й учителі, буває, створюють міт про того чи сього учня, а потім твердо у нього вірять.

Пам’ятаю, вчителька російської літератури викликала мене до дошки, задала питання, а Борис вистрілив мені в лоба з гумки, ще й ошкірився при цьому.

— Я не знаю, — сказав сердито.

— Що не знаєш? — спитала русачка.

— Уроку…

— Хіба це складно? — спитала русачка. — Ти читав вірш «Тучки небесные»?

— Хто його не читав? — сказав я.

Тоді вчителька пустилась у прозорі розумування, що, можливо, ми ще замалі, щоб тямити такі проникливі речі — (вона сказала: «про-ник-но-вен-ные», смакуючи кожен склад — всі русачки схильні до велемовності, а ще й вважають, що чинять нам, учням української школи, милість, викладаючи таку «вибрану» літературу, і відчувають просто щастя, коли потім котрийсь із нас іде на російську філологію).

— Да, — сказала русачка. — Вам ето єщьо слож-но. Ви єщьо дєті…

Тоді мене щось заїло. Я розсердився й розказав урок, а розсердився я тому, що вона погано про нас подумала, а ще мене заїло за її російську пиху — вже й тоді такі речі відчував, можливо, сприяла цьому моя негація до вітчима. Вчителька здивувалася й поставила мені четвірку.

— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?

— Бо я не вчив.

— Але ж ти розповів.

— Подумаєш, — сказав я, — велике діло «Тучки небесные». Це елементарно.

— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.

— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…

— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.

Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.

— Сам до цього додумався? — спитала вона.

— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.

Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був «шик».

— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша «Терек».

Я натяг на пальці гумку й пустив «снаряда» Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.

— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш «Терек» — елементарно.

— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.

Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.

— Ну, розкажи, коли такий мудрий.

Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:

— Тіше, остолопи!

«Остолопи» радісно завмерли з розтуленими ротами.

— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я. — А гірська річка скована камінням. Вона рветься, піниться, б’ється об скелі, але безсила їх зруйнувати. Камінь твердий, — сказав я, — а вода м’яка, але непомітно точить і валить те каміння. Тут алегорія і, по-моєму, цілком елементарна.

— Продовжуй, — сказала вчителька.

— Річка — це ніби людина, яка прагне волі. Закута з усіх боків, але повна руху й енергії. Вона — як народ, а каміння — як самодержавство, — майже урочисто сказав я.

Учителька дивилася на мене захоплено — я врізав, здається, таки незле. Клас замовк і теж затих. Хмільна, радість забивала мені груди — сам дивувався, що до такого додумався.

— Але боротися треба, — сказав я, улягаючи ідеологічним настановам підручника.

— Звідки ти все це знаєш? — спитала русачка. — Ми ж не проходили цього матеріалу.

— Чи учень знає тільки те, що проходили? — не без самозадоволення спитав я.

— Інтересно, — сказала вчителька. — Садісь!

Я сів червоний і гордий. Михайло мені підморгнув і наставив пальця: «Во!»

На перерві русачка підійшла до мене. Я стояв біля вікна в коридорі.

— Любиш читати книжки? — спитала вона.

Я хитнув.

— І любиш Лермонтова?

Лермонтов мені тоді й справді подобався, але в мені й досі горіла ураза за її російську пиху.

— Люблю Шевченка, — сказав я.

— Да? — звела розчаровано брову вчителька й подала кисло: — Ну што ж, ето тоже хорошій поет. Но слішком прост. Народний.

— А ви його читали? — гаряче спитав я, хоч сам тоді Шевченка знав п’яте на десяте.