Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

яке часто завдавало ударів самолюбству. Не кажучи про інших, досить тільки згадати, що могутній Тамерлан дванадцять разів здійснював походи проти Грузії і зрештою, розгромлений Багратом V Великим, відмовився від своїх намірів. Найдикіші з усіх монгольських воїнів Чебе і Субати, вщент розгромлені грузинами й переслідувані через Дар’яльську ущелину, вперше зіткнулися з російським князем Мстиславом. Мабуть, усе це ослабляло їхню потугу, і якби не це, хто поручиться, що вони, монголи, не завдали б ще більшої шкоди з ще гіршими наслідками тим країнам, які намагалися підкорити і частково підкоряли. З огляду на все це не можемо не сказати разом із грузинським поетом, що був народ героїчний і не переводилися в нього богатирі, але богатирі не казкові, а справжні, живі! І справді, чим не Таріел картлієць Георгій Саакадзе, і чим не Автанділ той-таки імеретинський цар Соломон І, прозваний Великим? А було ж чимало й інших. І кому всім цим зобов’язана Грузія, коли не своїй класичній літературі, а найбільше «Барсовій шкурі?» Виховуючись на цій поемі, грузини ідеалом для себе вважали героїв «Барсової шкури» і намагалися по можливості наблизитись до типів, намальованих могутнім пензлем Руставелі. Але нема правил без винятку, через те й «Барсова шкура» не на всіх без винятку однаково благородно впливала: прихильники особистих пристрастей, шукачі й шукачки гострих відчуттів, обминаючи справжніх героїв, мабуть, захоплювалися тими типами, які виставлялися в поемі на противагу справжнім героям. Приміром, перед майже ідеальними героїнями Нестан і Тінатін віддавали перевагу Фатман Ханумі, цій епікурейці в повному сенсі слова. Наведемо приклад: у грузинів не було звичаю, як у західних лицарів, вдаватися до турнірів і на честь предмета свого кохання виходити на двобій; вони, замість усього цього, тримали руку на черезплічнику, поки обранка, звернувши увагу, не дозволяла звільнити її. Що означав цей, очевидно, дивний звичай? Емблемою чого слугувала рука на черезплічнику? Чи не німий це натяк на те, що й серце лицаря так само, як і рука, тримається на перев’язі лише заради його обранки? Не може бути! Тоді жодна жінка не дала б згоди на звільнення руки, бо разом з рукою звільнилося б і серце. Звичай цей своїм походженням просто зобов’язаний «Барсовій шкурі»: головний герой роману Таріел з походу, що його він здійснив проти хатайців, за бажанням Нестан-Дареджан, повернувся поранений, тримаючи руку на черезплічнику, і він тоді, як запевняє поет, видався героїні ще вродливішим і милішим, ніж до того. Отже, коли чоловіки теж могли захоплюватися, навіть другорядними обставинами з поеми, то що мали робити жінки, ці створіння, які ще більше захоплювалися? Захоплювалися, звісно, ще дужче, і на це не міг не звернути уваги охоронець чистоти звичаїв грузинських племен, їхній верховний католікос, і не повстати проти самого предмета, що їх зваблював, тобто проти «Барсової шкури».

3. Картлійський цар Вахтанг розумів дії католікоса, але щоб якось порятувати честь улюбленого твору, виступив з аналізом «Барсової шкури» з метою по-софістському довести, що поема ця написана з релігійною метою і що її не тільки в цілому, а й в окремих частинах треба розуміти в духовному значенні, як найвищу алегорію. При цьому старався підтверджувати свої висновки словами, які він цитував із св. Євангелія.

4. Професор С.-Петербурзького університету п. Чубінов у 40-х роках нинішнього сторіччя перший натрапив на істину, говорячи, як і академік Броссе, що поема ця не що інше, як алегоричне відтворення самої Грузії і що славна героїня поеми Нестан — сама цариця Тамара. І справді, головна героїня роману Нестан-Дареджан була єдиною дочкою індійського царя, так само як і цариця Тамара — єдиною донькою грузинського царя Георгія ІІІ. Батько Нестан звався царем царів і володів сімома царствами в Індії. Грузія [теж] ділилася на семеро окремих володінь, чи еріставств, підлеглих царю Георгію. Нестан виховувала рідна [сестра] індійського царя, а Тамару — Русудана теж сестра царя Георгія.

У палаці індійського царя, батька Нестан, виховувався герой роману Таріел, сам теж царського роду, — разом із Тамарою виріс і осетинський царевич Давид Сослані, далекий їхній родич. Нестан хотіли одружити з хорезмським шахом, обминувши Таріела, котрий мав права на індійський престол після Нестан-Дареджан. Але юнак не погодився з цим, розгромив шахове військо, вбив його самого і після останніх мандрів та злигоднів домігся свого: одружився з Нестан і одержав Індійське царство. Царицю Тамару, обминувши Сослані, одружують з російським князем Георгієм, сином Андрія Боголюбського. Але він жив з нею тільки два роки, потім його скидають з престолу, розлучають з царицею й випроваджують у Константинополь. Георгій двічі намагався знову заволодіти Грузією, але розгромлений обидва рази особисто царицею Тамарою і захоплений у полон, назавжди сходить з арени, і тільки тоді цариця Тамара одружується з Давидом Сослані.

Як бачите, долі Нестан і Тамари такі схожі, що п. Чубінов мав право зробити своє припущення. І справді, треба гадати, що саме ця, а не інша обставина спричинила появу «Барсової шкури», була першим поштовхом, але часто у видатних митців початкові причини, що спонукали їх до відтворення того чи іншого предмета, відступають на задній план, а на перший замість них висуваються нові ідеї, ширші й сильніші. Так сталося, очевидно, і цього разу.

5. Ближче за всіх до істини наблизився шановний М. І. Гулак, коли каже, що: «Віще поетове серце ніби чуло наближення того грізного лиха, яке згодом опосіло Грузію і поклало край блискучим сторіччям Грузії, відтрутивши її на багато віків від прогресу й цивілізації». Шкода, що цим шановний автор брошури тільки підійшов до істини, але чомусь зупинився біля її дверей.

Крім того, існує й легенда, просякнута думкою, що Руставелі сам був закоханий у царицю Тамару і через алегорію виявив у поемі свою пристрасть до неї; це видається тим більше вірогідним, що автор «Вепхісткаосані» романтично закінчує своє життя в грузинському монастирі св. Хреста в Єрусалимі. З особистих утіх нема на землі нічого більш захоплюючого й бажаного, ніж піднесене кохання, воно справедливо вважається вінцем поезії, і народ завжди наділяє ним закоханих чи героїв і героїнь, не питаючись істини. Кого ж мав обдарувати ним грузинський народ, як не свою національну гордість, царицю Тамару, ту саму Тамару, котра, на переконання народу, в урочисті дні нібито чула, як лунав на небосхилі дзвін і, коли крокувала по землі, високі шпилі Кавказу схилялися перед нею. Та хто ж міг бути гідним її кохання, як не цар поезії Руставелі? Так вирішив народ з сердечної простоти і сам у це повірив.