Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Їдь до своєї малої, а я дочекаюся людей.

— Не вийде, — сказав я, побачивши за скляною стіною кілька людей у формі, які прямували до мене в кабінет.

Наступну годину я розповідав поліції, що сталося. Вони викликали експерта, взяли відбитки пальців і забрали посуд, з якого ми з Лією обідали. Розпитали всі подробиці не тільки у мене і Ганни, а й у співробітників ресторану, які вчасно підійшли.

Пізно ввечері я зміг забрати Лію з лікарні і, не роздумуючи, повіз її до себе, не маючи наміру ні на хвилину залишати одну. Розумів, що їй погано, та й стомлене обличчя говорило про те, що шлунок все ще не дає їй спокою. Вона була бліда, а в очах причаївся біль. І як же мені херово було бачити її такою, хотілося знайти ту тварюку, яка посміла нашкодити моїй дівчинці, і закопати живцем, щоб більше не кортіло чіпати моє. Сидячи за кермом, я періодично поглядав на Лію, на те, як вона зрідка морщилась. У такі моменти я до хрусту стискав руки на кермі і стискав зуби. Шалено хотів подарувати їй спокій, але на жаль, в цьому я був безсилий. Потрібен був тільки час і правильне харчування, щоб її організм прийшов у норму.

— Чому ти привіз мене до себе? — тихо запитала Лі, коли я пригальмував біля свого під'їзду.

— Тому що не хочу тебе залишати одну, — повернувшись, відповів я, і доторкнувся рукою до її особи.

— Я зараз ні на що не здатна.

Вона заплющила очі, і ледь знайшовши в собі сили, прикусила губу. В такому стані Лія була схожа на маленьку дівчинку, яка вперше вийшла в люди одна. Одразу захотілося обійняти її і захистити від усього світу.

— Як там .., і в радості, і в горі, і в хворобі, і в здоров'ї? Я просто хочу піклуватися про тебе, мала. Хочу знати, що ти в відносному порядку, а якщо щось знадобиться, я допоможу.

— Дякую, — кивнула вона, і посміхнулася краєчком губ, через що мені одразу захотілося її поцілувати.

— Ходімо.

Вийшовши з салону, я дістав пакети з продуктами і, обійшовши авто, допоміг вийти Лії, яка ледь могла перебирати ногами.

— Я дійду, — повідомила вона, напевно зрозумівши, що я хотів запропонувати віднести її.

— Тобі пора б звикати, що тепер ти не одна.

— Звикати. Те, що я не одна, не говорить про те, що тепер я не можу ходити своїми ногами.

— Звичайно, не говорить, але ти повинна знати, що у тебе є підтримка.

Ми увійшли в квартиру і Лія стомлено впала на пуф, який стояв біля комода. Я, роззувшись, пройшов в кухню, залишив там продукти і повернувся до дівчини, яка так і не поворухнулася.

Скинувши з неї туфлі, які ще біля самої лікарні хотів з неї стягнути, але вона не дозволила, я відразу ж підняв на руки тендітне тіло і в темряві квартири поніс її в спальню. Тільки уклавши Лію на ліжко, включив нічник і почав знімати з неї речі.

— Дамірушка, — покликала вона таким голосом, від чого по моєму тілу пробігли мурашки. Голос був хворим.

— Так, мала.

— Полежиш зі мною?

— Звичайно, полежу. Тільки спочатку приготую для тебе бульйон.

— Гаразд. Даси свою футболку?

— Звичайно.

Я пройшов до шафи, нарив футболку, і залишивши на Лії тільки трусики, допоміг надіти мою річ. Вона зітхнула і знову вляглася на ліжко, втомлено прикривши повіки.

— Я скоро мила, ти поки поспи.

Залишивши двері відчиненими, на випадок, якщо вона буде мене кликати на допомогу, я швидко пройшов в кухню, помив руки і почав варити бульйон. Мені хотілося швидше повернутися до дівчинки і бути поруч, щоб вона у важкий момент не відчувала себе самотньою. Поки на плиті варилася куряча грудка, я випив кави і подзвонив братові з проханням замовити на післязавтра два квитки на Сицилію. Я влаштую для Лі незабутній відпочинок, щоб вона змогла повністю відволіктися від того, що трапилося, і просто насолодитися тим, що я готовий запропонувати.

Коли вечеря була готова, я насипав трохи бульйону в тарілку і, поставивши на тацю, поніс у спальню. Лія як і раніше лежала так само, як я бачив її, коли виходив на кухню. Вона не спала, бо відкрила очі, варто було мені поставити тацю на тумбочку, біля нічника.

— Ти сьогодні стільки для мене зробив.

— Я зробив небагато, перестань. Давай, — підняв її і допоміг сісти, підклавши під спину подушку.

— Сам варив? Даміре, ти що? — обурилася Лі, коли я, набравши в ложку рідини, підніс до її рота.

— Лі, замовкни й їж! Тобі шкідливо багато махати руками.

— Ти справді хочеш це зробити?

— А чому, чорт візьми, я не можу погодувати тебе?

— Кому скажи, не повірять.

— Ось нікому і не говори. Щастя любить тишу. Відкривай ротика, — і Лія, послухавши, відкрила рот і випила з ложки бульйон, і раптом в її очах я побачив маленьку іскорку захоплення.