Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Алекс мовчки смикалась і борюкалась. Вона мусила вдихнути. «Не роби цього». Але тіло не слухалось. Рот розчахнувся. Вода ринула в ніс, рот, наповнила легені. Мозок нажахано волав, але виходу не було. Дівчина подумала про маму, про срібні браслети, що, наче краги, вкривали її передпліччя. Її бабуся прошепотіла: «Somos almicas sin pecado». Покручені пальці вхопилися за гранатову шкірку, витрушуючи зернята в миску. «Усі ми — маленькі безгрішні душі».

А тоді тиск на спину й потилицю зник. Алекс смикнулася назад, груди виринули на поверхню. Потік перемішаної з піском води вилився з рота, тіло засмикалося в конвульсіях. Вона помітила, що зап’ястя звільнилися, і звелася рачки. Тіло здригалося від глибокого несамовитого кашлю. Коли вона ковтнула повітря, у легенях запекло. «До дідька Доус. До дідька всіх». Алекс схлипувала, не в змозі оговтатись. Руки підігнулися, і вона впала на підлогу, перевернулася на спину, ковтнула повітря й витерла обличчя мокрим рукавом, розвозячи шмарклі, сльози... і кров. Вона прикусила язика.

Примружившись, дівчина подивилась на розфарбовану стелю. Нею снували хмари — сірі на тлі небес кольору індиго. Простісінько над нею дивно скупчилися зірки. Це були незнайомі їй сузір’я.

Алекс змусила себе сісти. Торкнулася рукою грудей, обережно потерла їх, досі кашляючи й намагаючись опанувати себе. Доус зникла. Зникло все: стіни, вівтар, кам’яна підлога. Дівчина сиділа на березі могутньої річки, що чорною стрічкою звивалася під зірками, звуки води здавалися протяжним зітханням. Теплий вітер ворушив очерет. «Смерть холодна, — подумала Алекс. — Хіба тут не має бути холодно?»

Далеко, на протилежному березі, вона побачила чоловічу постать, що сунула в її бік. Хвилі розступалися перед Нареченим. Отже, тут у нього була справжня фізична форма. Тобто вона зайшла за Серпанок: невже вона по-справжньому померла? Попри лагідне повітря, Алекс відчувала, як мороз ішов поза шкірою, поки чоловік наближався до неї. Він не мав причин зашкодити; він урятував її. «Але він убивця, — нагадала собі дівчина. — Може, він просто скучив за вбивством жінок».

Алекс не хотіла знову повертатися у воду, позаяк у грудях досі калатало від згадки про пекельний тиск, а горло саднило від кашлю. Але вона прийшла сюди з певною метою. Дівчина підвелася, струсила пісок з долонь і зайшла на мілководдя, хлюпаючи черевиками в намулі. Вода піднімалася й тепло лоскотала щиколотки, відтак лагідно обняла коліна, потім стегна, а тоді талію. Алекс проминула загострені чаші лотосів, що спокійно лежали на плесі, нерухомі, як столовий посуд. Вода тягнула за стегна, течія посилилась. Дівчина відчувала, як ковзає під ногами намул.

Щось доторкнулося до неї у воді, і Алекс побачила, що світло зірок змигнуло на блискучій загостреній спині. Вона відсахнулась, і повз неї проплив крокодил, глипаючи з води одним золотистим оком. Ліворуч у воді майнув ще один чорний хвіст.

— Вони не можуть вам нашкодити. — Наречений стояв усього за кілька кроків. — Але ви мусите підійти до мене, міс Стерн.

До середини річки. Де могли зустрітися мертвий і живий.

Алекс не сподобалося, що привид знав її прізвище. Голос у нього був глибокий і приємний, акцент майже англійський, але з протяжними голосними, через що виникало відчуття, наче він пародіює Кеннеді.

Вона рушила далі, аж поки не опинилися безпосередньо навпроти Нареченого. Він мав точнісінько такий вигляд, як у світі живих: сріблясте світло вихоплювало загострені лінії витонченого обличчя, плуталося в чорному скуйовдженому волоссі, от тільки тепер дівчина стояла так близько, що бачила горбик вузла на краватці й розкішний блиск його пальта. Шматочки кістки та краплі крові, розбризкані білою тканиною його сорочки, зникли. Тут він був охайний, без крові та ран. Повз них проплив човен, вузенький, з шовковим наметом, який тріпотів на вітру. Під тканиною ворушилися тіні, мінливі обриси, які щойно були людьми, аж раптом перетворювалися на шакалів. На краєчку човна лежав сірий кіт, граючись лапкою у воді. Він подивився на дівчину велетенськими діамантовими очима, а потім позіхнув, демонструючи довгий рожевий язик.

— Де ми? — запитала Алекс у Нареченого.

— Посеред річки, у місці, підвладному Маат, божому порядку. Всі єгипетські боги — це боги життя й заразом смерті. Часу в нас обмаль, міс Стерн. Якщо ви не хочете назавжди приєднатися до нас. Течія сильна, і ми всі неминуче поступимося їй.

Алекс озирнулася на берег позаду себе, подивилася на захід, де сідало сонце, на темні землі, на інший світ.

Поки що ні.

— Мені потрібно, щоб ви пошукали декого з того боку Серпанку, — пояснила вона.

— Це вбита дівчина.

— Ваша правда. Її звуть Тара Гатчинс.

— Завдання непросте. Місцина тут людна.

— Але я готова закластися, що ви візьметеся за це завдання. І припускаю, що захочете якоїсь винагороди. Саме тому врятували мене, чи не так?

Наречений не відповів. Його обличчя залишалося абсолютно нерухомим, наче він чекав, поки змовкне публіка. У світлі зірок його очі здавалися майже багряними.

— Щоб знайти дівчину, мені знадобиться щось із її особистих, бажано улюблених речей. Щось із її флюїдами.

— Із її чим?

— Слиною, кров’ю, потом.

— Зрозуміло, — відповіла Алекс, хоча й гадки не мала, як збирається із цим упоратись. Не було жодного шансу, що вдасться вмовити когось і знову потрапити до моргу, а монетки примусу в неї закінчились. До того ж, як їй було відомо, Тара вже могла бути під землею або перетворитися на попіл.

— Вам потрібно буде принести це на межу.

— Сумніваюся, що зможу повернутися сюди. Наші стосунки з Саломеєю тепер не надто дружні.

— Навіть уявити не можу чому.

Губи Нареченого ледь помітно вигнулися, і цієї миті він так нагадав Дарлінґтона, що вона відчула, як здригнулася. На західному березі дівчина бачила рух якихось темних постатей, деякі з них були людиноподібними, інші менше скидалися на людей. Вони щось бурмотіли, та Алекс не могла зрозуміти, чи був у цьому галасі якийсь сенс і чи справжня це мова, чи просто шум.

— Мені потрібно знати, хто вбив Тару, — сказала вона. — Ім’я.

— А якщо вона не знає свого нападника?

— То дізнайтеся, які в неї були справи з Тріппом Гельмутом. Він член «Черепа і кісток». І чи