Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

— Сім.

— Нууу… — директор скривився.

— А скільки? — запитав грізно Петя, четвертий з них.

П’ятою була мама, наразі єдина. Вона була їм усім берегинею — синові і татусям.

— Трошки більше, — повів обережно директор.

— Скільки, більше?

— Вісім, — мовив директор.

— Я ж казав вісім. А ти — сім, сім.

— А чому не може бути сім?

— Бо не може, — мовив Коля, не так прогинаючись, як заради істини.

— Якщо вісім може, то сім тим більше.

— Тим менше.

— Більше.

— Не може. Якщо вісім, тоді не сім. Такого не буває, щоб те і те одночасно: або вісім, або сім.

Коли Коля і Петя зчіплялися, це могло протривати годинами. Справжня наука невіддільна від емоцій — хіба волатиме Архімед «Еврика!» байдужим голосом?

— Він у Вас до садочка ходив? — поклав край суперечці директор.

— Ходив.

— У який?

— «Промінець».

Директор підвів погляд, ніби хотів щось сказати, однак не сказав нічого.

— Ми збирали документи, тому першого вересня ніяк не встигали, — спробував пояснити Іполит.

— Документи приносять не першого, а раніше, як Вам, мабуть, відомо.

— Чому раніше? — насторожився Петя.

— Нам нічого не відомо, — захвилювався Коля.

Це питання їм часто ставили в мєнтярні, наміряючись повісити на них крадіжки, які коїлися в районі.

— Документи подаються заздалегідь.

— Ми старалися.

— І скільки Ви їх зібрали?

— Свідоцтво про народження. Довідку від лікаря.

— Показуйте, — мовив директор, простягнувши руку й не дивлячись.

— Вкрали. У трамваї з сумки витягли.

Іполит, який це сказав, не вмів брехати.

— Із сумкою. Разом із сумкою, — поквапився йому на допомогу Петя.

Хоч Петине уявлення про арифметику й відхилялося від магістрального сюжету, яким крокує людство, у прикладних, не таких абстрактних, як математика, сферах він діяв обачніше.

— І як Ви накажете мені прийняти його без документів?

— Ми не наказуємо, — знітився Петя. — Ми просимо.

Іполитові взагалі примарилося наказаніє.

— Ви не бійтеся, — сказав Іполит підбадьорливо.

А Калістрат додав:

— Він не може на вулиці залишитися. Всі вчитимуть-ся — а він що?

— Та я це й сам розумію, — зітхнув директор. — Гаразд. Документи, коли знайдуться, донесете. Він узагалі-то чий?

— Як чий? — спантеличилися всі п ’ятеро.

Й ось вони випалили хором із чотирьох чоловічих голосів і одного мецо-сопрано, що належало Лесі, яка в протоколах писала себе через обернене російське «э» і досі мовчала:

— Він — наш!

— Я розумію, що Ваш, — мовив директор. — Мені потрібно знати, кого з Вас?

— Кожного з нас.

— Ну то чий він усе- таки син?

— Мій.

— Наш.

— На чиє прізвище записувати?

— На його.

— Сподіваюся, хоч паспорт у Вас не вкрали?

— Ні- ні, що Ви! — вони сполошилися, тричі постукали і сплюнули.

Директорові стало шкода свіжо начищеної до блиску підлоги.

— Він носить паспорт у внутрішній кишені, — мовив Коля.

Паспорт мав не лише Калістрат, проте лише в Калістра-та була прописка, яку він невідомо коли і звідки вискіпав, до того ж місцева, тож директор, навіть якби захотів, не зміг би їх просто так відфутболити.

— Калістрат Спиридонович… — прочитав директор, відкривши титульну сторінку. — Рідкісне у Вас ім’я.

Як справжній педагог, викладач мови й історії, директор кохався в іменах та їх походженні.

— …Цапуновський.

Директор замислився.

— Гм, — сказав перегодя.

— Щось не так? — висловив їхнє спільне, а найбільше своє занепокоєння Калістрат — як-не-як, паспорт належав йому.

— Ви не ображайтеся, — мовив директор.

Усі, як один, насторожилися, а з ними й він, доля якого вирішувалася. Йому було страшно, як ніколи, — ще на самому початку директор звелів: «Нехай хлопчик почекає на коридорі», однак вони відмовилися залишати його за дверима.

— Прізвище, — повів директор. — З таким прізвищем хлопець може мати клопоти. В наших учнів гострий язик — школа така, з мовним ухилом.

Їм було байдуже, з ухилом чи без. Всі школи мають ухил, навіть тротуар — іноді більший, іноді менший.

— Може, запишемо на когось іншого з Вас? — запропонував директор.

А помовчавши, додав:

— Якщо вже Ви всі йому батьки.

Вони перезирнулися.

— У нас переважно записувати приходять мами, — по -яснив директор. — Тати не мають часу. Це я вперше бачу, щоб з дитиною прийшли і мама, і тато.

— Так багато татів, — виправився директор.

— Може, на Колю? — Іполит часто міркував уголос.

— Хто з Вас Коля? — запитав директор. — Маєте паспорт?

Коля мав паспорт. Справа була не в тому, що Колин паспорт був у такому жахливому стані (він був у ще жахливішому, коли Коля його знайшов) і не в фотографії, яку власноруч уклеював, а в погашеній прописці — іншої ж він не мав. За відсутню прописку накладали штраф, а в найгіршому разі можна було загриміти в тюрягу, особливо якщо ще й без роботи.

Поклавши паспорт на стіл, Коля відрекомендувався:

— Микола Платонович Іван.

— ĺван, — виправив його директор. — Якщо прізвище звучить як ім’я, тоді наголос падає на інший склад.

— Але цього й не всі наші вчителі знають, — додав директор. — А Ви? Паспорт маєте?

Директора заспокоїло, що знайшлися бодай сякі-такі документи.

Його записали на Петю. Петра Анатолійовича Гончаренка. Тут він уперше почув повні імена і прізвища своїх батьків, у називанні яких було щось цікаве, моторошне й урочисте. Директор поплескав його по плечі:

— Йому треба підтягнутися. Вам доведеться з ним серйозно позайматися. Якщо він зараз на початку відстане, то вже ніколи не надолужить. А в його випадку, як я розумію, рятунок тільки один — бігти вперед і намагатись якнайменше озиратися.

— Сідайте, — мовив директор, показуючи рукою на вільний стілець напроти. — Мусимо написати заяву.

Петя писав заяву не вперше, проте вперше клопотав про оформлення сина до школи. Букви виводилися повільно. Буревій, який звіявся в душі, клав літери похило, дув не зліва, а справа, гнучи, відповідно, в лівий бік.

В заяві Петя просив зарахувати його сина до першого класу середньої загальноосвітньої школи номер чотирнадцять із поглибленим вивченням мови («Якого хріна директор вимагав від нас лічби?»). Заява викликала в ньому сум’яття і трем, гордість і не надто