Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

ГЛАВА 13

Вранці мене розбудила поява немертвої служниці, яка мовчки поставила на столик сніданок. Я напружено чекала, поки ця істота піде. Цікаво, чи зможу взагалі звикнути до того, що живі мерці тут мешкають поруч з усіма?

Щойно служниця вийшла, я вилізла з ліжка і почала чепуритися. Випробування сніданком залишила насамкінець. З підозрою косилася на сік ганни і розуміла, що за гидоту мені туди підмішали. Але вибору немає, доведеться це випити. Вмирати поки що не хотілося. А саме це зі мною станеться, судячи зі слів Базіани, якщо не стану хоч потроху пити кров у перші два місяці. Вже добре, що не доводиться пити з живої людини, а неприємний смак маскують соком. Потім подумала: а з чого я взяла, що смак крові мені тепер неприємний? Адже я навіть не куштувала її в звичайному вигляді після переродження. До горла підкотила нудота, і я поспішила відігнати ці думки. А то вміст шлунка точно попроситься назовні.

Я мужньо допивала сік, коли в двері постукали. У відповідь на дозвіл увійти з’явилася усміхнена Базіана.

– Ну що, ти готова познайомитись зі своєю групою, Тею?

Готова я не була, але все ж таки кивнула. Хіба в мене є вибір? Добре, хоч Чорного Лорда тепер нескоро побачу. Вчора, мовчки довізши мене до Кривавого Притулку, він наостанок буркнув, що негайно їде. Знову наказав Молі очей з мене не зводити, а потім поїхав, навіть не попрощавшись. Мабуть, все ще злився.

Крокуючи за своєю наставницею, я раптом усвідомила, що Енній цілком може виявитися членом моєї групи. Ця думка хоч трохи підняла настрій. Отже, не всі мої товариші по нещастю (хоча для більшості з них таке, напевно, сприймалося щастям) виявляться нестерпними. Повагавшись, я навіть наважилася поставити пряме запитання:

– Вчора, коли ми були у ресторації, я бачила там одного хлопця з Кривавого Притулку. Мені сказали, що його звати Енній. Адже він теж новачок, як і я?

Базіана кинула на мене швидкий цікавий погляд.

– Так, він у твоїй групі.

Я постаралася приховати дурнувату усмішку і побудувати бар’єр, щоб вона не зрозуміла, як мене потішила ця звістка. Але вже наступні слова жінки змусили спохмурніти.

– Тобі краще триматися від нього якнайдалі, Тею.

– Це чому?.. У тому сенсі… не те щоб я збиралася робити протилежне, але… – щоки залив рум’янець, і я зрозуміла, що видала себе з усіма тельбухами.

– Гілері навряд чи сподобається подібний інтерес до свого улюбленця, – понизивши голос до шепоту, пояснила Базіана.

– Отже, це правда, що він настільки їй сподобався, що вона пішла всупереч традиціям? – так само пошепки запитала я.

– Давай не будемо це обговорювати, – скривилася наставниця. – Не люблю пліткувати про членів свого клану.

– Розумію.

Я не стала далі її мучити, але вирішила, що й не подумаю підкорятися. З чого це Гілера вважає цього парубка своєю власністю? Підозрюю, що у них цілком може бути така сама ситуація, як у мене з Чорним Лордом. Раптом Енній не в захваті від прихильності до нього старезної вампірки? Принаймні, хочеться на це сподіватися.

А уява вже малювала, як ми з Еннієм – два закоханих, котрих переслідують могутні древні істоти – тікаємо з Сутінкового світу. Потім долаємо безліч перепон та небезпек і врешті знаходимо тихе та затишне місце. Одружуємося, заводимо діток (хоча вони навряд чи, звісно, у вампірів можуть народжуватися), і живемо довго та щасливо.

Я так захопилася своїми мріями, що не помітила, як ми дійшли до потрібного місця. Лише делікатне покашлювання Базіани повернуло до реальності.

– Тут буде проходити ваше заняття, – сказала вона, коли я подивилася на неї затуманеним поглядом. – Раджу начепити бар’єр.

Прокляття! Помітивши, як її губи тремтять в стримуваній посмішці, я зрозуміла, що Базіана знає про все, про що я зараз думала. А клятий бар’єр, як завжди, зник у самий невідповідний момент. І я бігцем знову його побудувала в голові.

Базіана штовхнула двері та махнула рукою, запрошуючи зайти. Я невпевнено переступила поріг і побачила світле приміщення, де майже не було меблів. На пухнастому зеленому килимі, дуже схожому на траву, сиділи в невимушених позах бліді особини. У кімнаті було багато рослин. Крізь прочинені вікна проникало достатньо свіжого повітря, щоб створити ілюзію того, що ми і справді на природі. Атмосфера мимоволі налаштовувала на думки про приємне розслаблення. Зовсім не так я уявляла собі місце, де відбуваються заняття новообернених вампірів.

Переминаючись з ноги на ногу, я застигла біля дверей, пильно оглядаючи тих, з ким буду осягати основи нового життя.

Їх було шестеро. Насамперед, зрозуміло, погляд зачепився за Еннія. По хлопцю вже навіть не було видно, що вчора в «Блакитній крові» йому добряче дісталося. Дивовижно гарний, він ніби сяяв зсередини, і був єдиним, хто обдарував мене привітною усмішкою. А я впіймала себе на тому, що теж посміхаюся йому.

Базіана привітала всіх присутніх і сказала:

– Хочу представити вам Тею. Вона тепер одна з вас. Сподіваюся, ви добре її приймете.

Я швидко оглядала блідих особин. Ніхто, крім Еннія, ентузіазму у відповідь на слова Базіани не виявив. Особливо похмурим поглядом мене обдарувала одна руда дівчина. Але вловивши, як вона згодом подивилася на демоніта, я зрозуміла, звідки ноги ростуть. Теж явно не залишилася байдужою до красеня, і від неї не приховався наш з ним обмін поглядами. Цікаво, а ця Гілеру не боїться? Відразу видно, що з рудою ми не знайдемо спільної мови. Базіана представила дівчину як Агелу.