Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

настільки жирними нерівними лініями, що гість не втримався й прочитав його. Чи то сам зміст виділеного фрагмента справив таке враження, чи надмірний запал, з яким читач його підкреслював, — невідомо, та щось у цьому всьому було таке, що вплинуло на гостя дуже прикрим чином. Він згадував цей уривок до кінця своїх днів, записав його з пам’яті до свого щоденника, а одного разу навіть процитував своєму близькому товаришеві доктору Чеклі, тим самим вельми його розхвилювавши. Ось про що там йшлося:

«Персть тваринна може бути таким робом заготовлена та збережена, щоби мудрий Чоловік мав цілий Ноїв ковчег у своїм кабінеті і, якщо йому забажається, міг відживити детальну подобу Тварини з її праху; так само схожою Методою із персти людської Філософ може, без будь-яких протизаконних чарів, викликати Подобу свого мертвого Пращура із тліну, в який його Тіло обернулося».

Утім, найлиховісніші чутки про Джозефа Кервена ширилися біля корабельних доків у південній частині Таун-стріт. Моряки — народ забобонний: просолені морські вовки, з яких складалися команди шлюпів, що роками перевозили ром, рабів і патоку[111], які ходили під вітрилами прудких каперів та великих бриґів, що належали Браунам, Кроуфордам і Тіллінґастам, нишком робили дивні захисні знаки, коли помічали худу, ледь сутулу, світловолосу й оманливо молоду постать Кервена, який заходив до свого складу на Дублон-стріт або розмовляв із капітанами і суперкарґо[112] біля довгого причалу, де похитувалися на якорях його кораблі. Навіть власні Кервенові службовці й капітани ненавиділи й боялися його, а всі його моряки були набродом покручів із Мартиніки, Сент-Естатіуса, Гавани і Порт-Рояля[113]. Насправді, найбільше у старому дивакові всіх лякало саме те, наскільки часто в його команді змінювалися моряки. Прийшовши у порт, команда розсіювалася містом; дехто йшов у тих чи інших справах, та коли всі знову збиралися на борту, то майже щоразу бракувало кількох чоловік. Втім, усі добре пам’ятали, що ті справи стосувалися ферми на Потаксетському шляху, і що звідти мало хто повертався на корабель, тож незабаром Кервенові стало важко добирати й утримувати свою химерну команду. Майже щоразу, почувши історії про провіденські причали, кілька людей дезертирували, і їм ставало все важче знаходити заміну у Вест-Індії.

До 1760 року Джозефа Кервена майже всі стали цуратися. Його підозрювали у таємничих жахіттях і демонічних зв’язках, які виглядали то зловісніше, що важче їх було пояснити, зрозуміти чи навіть довести. Останньою краплею стало загадкове зникнення солдатів 1758 року. У березні та квітні того року два королівські полки на шляху до Нової Франції квартирували у Провіденсі[114], і за той час вони вельми зменшилися — набагато більше, ніж унаслідок простого дезертирства. Побутували чутки, що Кервена часто помічали за розмовою з «червоними мундирами», а коли вони почали зникати, то всі одразу пригадали історії про його моряків. Невідомо, щоб трапилося з рештою вояків, якби вони не отримали наказ рухатися далі.

А тим часом мирські справи торговця процвітали. Він мав негласну монополію на міську торгівлю селітрою, чорним перцем та корицею і в імпорті мідних виробів, індиґо, бавовни, вовни, солі, такелажів, заліза, паперу та різного англійського краму заввиграшки обійшов усі торгові спілки, окрім Браунів. Такі крамарі, як Джеймс Ґрін із Чипсайду, який тримав магазин «Слон», Рассели з-навпроти Великого Мосту з магазином «Золотий Орел» чи Кларк і Найтінґейл із «Рибою на Пательні», що біля «Нової Кав’ярні», майже повністю залежали від Кервена, який постачав їм товари; а його домовленості з місцевими винокурами, нарраґансеттськими молочниками і конярами, а також із ньюпортськими виробниками свічок зробили його одним із найбільших експортерів у колонії.

Хоча Кервена й піддали своєрідному остракізму, все ж він не втратив певного почуття громадянської солідарності. Коли дощенту згорів Колоніальний Дім, він щедро підтримав лотерею, завдяки якій 1761 року вдалося збудувати новий — цегляний, який і досі красується на старій головній вулиці. Того ж року він допоміг відбудувати Великий Міст, зруйнований жовтневим штормом. Він також відшкодував багато книжок з громадської бібліотеки, які згоріли у Колоніальному Домі, і багато чого придбав у доброчинній лотереї, на виручені кошти від якої заболочену Ринкову вулицю та поторовану колесами Таун-стріт замостили бруківкою, а також виклали посередині хідник з кругляка. Приблизно в той самий час Кервен побудував собі не дуже вигадливий, але розкішний новий будинок, чиї різьблені двері й досі вражають. Коли 1743 року послідовники Вайтфілда відділилися від церкви доктора Коттона, що на пагорбі, і заснували церкву напроти Мосту, обравши пастором Сноу, Кервен приєднався до них; утім, невдовзі він втратив охоту до їхніх зібрань. Проте згодом він знову почав проявляти набожність, оскільки розумів, що необхідно розвіювати чутки, які відчужили його від міста, оскільки незабаром ті можуть зашкодити його справам.

2

Образ цього дивного блідого чоловіка, який був середніх років на вигляд, проте насправді мав не менше ста років і який намагався виборсатися із тенет непоясненного й незрозумілого страху і ненависті, якими його обплутали місцеві мешканці, був одночасно зворушливим, драматичним і мерзенним. Виявилося, що багатство і публічні вчинки мали досить велику вагу, бо відверта неприязнь до Кервена помітно зменшилася, особливо після того, як його моряки раптом перестали зникати. Очевидно, він також став обачнішим і пильнішим у своїх цвинтарних вилазках, оскільки більше його ніхто за цим не заставав. Тим часом також стихли чутки про моторошні звуки та темні справи на потаксетській фермі. Обсяги їжі в його домі та розміри стад усе ще залишалися непомірно великими; та нікому за увесь цей час і на гадку не спало — аж до Чарльза Ворда, коли він вивчав Кервенові рахунки і платіжні доручення у бібліотеці Шеплі, — порівняти величезну кількість негрів, яких купець імпортував із Ґвінеї аж до1766 року, із підозріло малою кількістю тих, на кого були складені чеки про продаж работорговцям з ринку біля Великого Мосту чи плантаторам у нарраґансеттських районах. Безумовно, тут, як тільки виникла потреба, одразу ж уповні проявилася підлість та винахідливість його ненависного всім характеру.

Та, звісно, його запізнілі спроби все владнати мало допомогли. Кервена так само цуралися і зневажали, бо навіть лише той факт, що він виглядав вічно молодим, не давав містянам втратити пильність; тож, врешті-решт, він зрозумів, що його процвітання не триватиме довго. Його складні досліди та експерименти — хай чого вони стосувались — очевидно, вимагали значних коштів, а оскільки зміна середовища позбавила б його тих торговельних переваг, які він уже мав, то від переїзду в інше місце він би тільки втратив. Здоровий глузд підказував йому, що варто налагодити стосунки з мешканцями Провіденса, щоб його поява на публіці не змушувала їх стишувати розмови, тікати деінде, прикриваючись неправдоподібними відмовками, і взагалі не викликала загальної атмосфери пригніченості та збентеження. Кервенові службовці, які перетворилися на збіговисько лінивих нездар, яких ніхто інший не найняв би, завдавали йому чимало клопоту, а своїх капітанів та партнерів він утримував лише хитрощами, прив’язуючи їх до себе — то заставою, то векселями, то шантажем компрометуючою інформацією. У багатьох щоденниках їхні власники із жахом згадували, що Кервен проявляв мало не магічні здібності, з незрозумілою