Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Я плавала у морі… ні, в океані болю, який хвилями накочувався, та не поспішав стікати назад. Навіть темрява не рятувала, але й не відпускала зі своїх міцних обіймів. Чому мені так боляче? Де я? Хто я? Жодної зв’язної думки, лише марево, у якому спалахують яскраві вогні одночасно зі спалахами болю та чується хрипке каркання ворона. Ворона? Звідки я знаю цього птаха? Звідки я знаю, що це птах? І що таке птах? Знову темрява. Знову спалахи. Знову біль. Коли це все скінчиться?
Та з кожним разом моє випливання до яви ставало все довшим, а думки збиралися докупи. Я вже пам’ятала, що я принцеса Орлиних земель, що я зараз на відборі наречених, що маю братиків, тож більше не повинна бути королевою. Згадала Ворона і його зв’язок з птахом. Згадала Ейна.
Ейн! У голову черговим болючим спалахом увірвалися спогади про останні події. Торстейн хотів вбити молодшого принца. Якраз після того, як вони разом здолали ворогів з Вовчого краю. Але я завадила йому. Завадила ж? Чи це не тому мені так погано? Все тіло палає у болючому вогні. Чи не все? Чим більше я опановувала себе, тим більше розуміла, що біль зосереджується на спині, поміж лопатками. Так, саме туди влучив удар. Я грудьми кинулася на беззахисну спину Брінейна, підставивши натомість свою. То чи лишилася я після всього цього жива?
Та невже мертві відчувають біль?
З цією думкою я розплющила очі. Не дуже то допомогло. Якщо до цього перед очима просто миготіли спалахи та мелькали тіні, то тепер мій зір зосередився на вогнику звичайної свічки, який, здавалося, миготів прямо перед очима. У свідомість увірвалися всі інші, окрім болю, відчуття: затекла шия, бо голова була чомусь повернута убік. На груди давила ніби каменюка, вона ж придавлювала руки, які зовсім не хотіли підійматися. І ноги теж. Я аж застогнала від розпачу.
Від столу, на якому й миготіла свічка, до мене тут же метнулася розмита фігура, яку я до того не помітила за сяйвом. Схилилася, турботливо прибрала волосся з обличчя – зір тут же прояснився, тепер за положенням предметів у шатрі (а ми точно були у шатрі!) я змогла зрозуміти, що лежу на животі, а голова моя повернута, аби я не задихнулася. Так само я змогла роздивитися і того, хто схилявся до мене і заглядав у вічі. Принц.
- Ваша Високосте? – з недовірою перепитала я.
Фігура пошепки зітхнула:
- Ні, Ліє. Ви сплутали.
Ну ось, а я так сподівалася…
- Я не принц Харальд. Я Брінейн. Можливо у світлі свічки ви не побачили моїх шрамів…
Брінейн! Свята Іскро! Та мені ж ніхто більше й не потрібен. Бачити, що він тут, зі мною, живий і неушкоджений!
Хотіла все це сказати йому, але з рота вирвався лише хрип, а горло тут же почало дерти. Ще й закашлялася на додачу.
- Мовчіть! – тут же пролунало над моєю головою. – Зараз принесу вам води. Стане легше.
Ейн знову метнувся до столу і повернувся назад уже разом із флягою. З якої й напоїв мене. Більше розлив насправді, бо моя поза не дозволяла нормально напитися, але й тих крапель, що потрапили до рота, мені вистачило, аби змочити пересохле горло. І прояснити думки, першою з яких була: «А як Брінейн, ноги якого не працюють, зміг метнутися до столу і повернутися назад?»
Зараз він сидить, і здається, коли переміщувався шатром, не підіймався. То як? Невже?...
Думку додумувати не стала, аби не сполохати надію. Підняла голову якомога вище і побачила, що Брінейн і справді сидить у самохідному кріслі! І здається почувається у ньому комфортно.
- Ви все ж вирішили скористатися кріслом? – не втрималася від коментаря.
- Так, не зміг відмовити, коли так наполягають. А ви-таки впізнали мене?
- Я одразу ж упізнала вас. Не сплутаю я вас з Харальдом.
- То чому ж обізвали Високістю?
- Певно ще не повністю прийшла до тями, Ейне.
Принц усміхнувся, почувши моє звертання, та ніяк не прокоментував. Натомість поцікавився іншим:
- Як ви себе почуваєте, Ліє?
- А як ви думаєте? – усміхнулася у відповідь, не бажаючи засмучувати принца.
- Я не думаю, я знаю, бо сам через це проходив. Ви ще добре тримаєтеся.
- Не плачу і не вимагаю вилікувати мене тої ж миті?
- В цілому так, - погодився Ейн. – Ми й так зробили все, що могли. Всі були виснажені після бою, на межі власних сил, тому змогли лише трохи підлікувати. Нещодавно Вегард приходив, аби ще трохи підлатати вас, та, проте, він відновився зовсім слабо. Я ж і досі маю лише крихти, надто вже виклався на полі бою, - пояснював Ейн, а його ніжна долоня погладжувала моє чоло та щоку, перебирала волосся.
- То чому ви не лежите поряд і не відновлюєтеся, а клопочете навколо мене? – обурилася я.
- А хто ж тоді подасть вам води?
- А хіба тут більше нікого нема?
- Ні, лише я. Мене, як самого нікчемного, залишили доглядати за пораненими. Точніше, за однією конкретною пораненою.
- Ви - не нікчемний. Я бачила вас на полі бою!
- На полі бою - так, а от прибирання після бою точно не моє, - розплився в усмішці маг.
- Бій скінчився?
- Так.
- Хто переміг?
- Коти, звісно ж. У вас ще були сумніви?
- Після вашого виступу? Жодних! – я аж надто задрала голову, за що й поплатилася болем у пораненій спині та скорченою шиєю. Не певна, що зможу повернути голову у колишнє положення, а не залишуся кривою навіки. Від розпачу аж застогнала.
- Що таке? Вам гірше? Де болить? – мов квочка над курчам затрусився наді мною Брінейн.
- Ні, просто не можу вже більше так лежати…
- Але у вас страшенна рана на спині, яка заходить і на боки. Вам не можна повертатися.
- Але й так я більше не зможу! Хоч сісти.
- Ви надто слабкі. Варто вам піднятися, як у вас закрутиться голова і ви можете впасти.
- Ну чому ви мені не дозволяєте? - біль у спині, дискомфорт від довгого лежання в одній позі та ще і його заперечення, неприйняття мого прохання – усе разом змусило мене розплакатися від розпачу.
- Добре, добре, Сано, не плачте тільки, - зашепотів принц, а сам, я це відчула, пересів на моє ліжко і продовжив: - Зараз я допоможу вам піднятися і спертися на мене, добре?
- Так!
Я не думала, як він зможе це зробити, не думала про те, що, мабуть, я лежу зараз оголеною, мені важливо було зараз лише одне: я зможу змінити положенні та ще й при тому притиснутися до Брінейна. Що може бути краще?
Принц сильними руками майже у повітрі перевернув мене та перетягнув собі на коліна, всадив верхи, дозволивши розпластатися на широких грудях, а голову мою вклав собі на плече. М’язи шиї, які були до цього напруженими, а тепер розслабилися, почало поколювати, про що я одразу ж пожалілася Ейнові. Шерехата, пошрамована, але ніжна долоня тут же почала акуратно розминати болюче місце. Іншою ж принц притримував мене за поперек. За відчуттями рана знаходилася вище. Але де саме? І наскільки вона глибока?
Принц запропонував:
- Я розповім вам усе, що відбулося, а ви потім поставите запитання, якщо щось буде незрозуміло, добре?
Після моєї згоди Брінейн почав:
- У вас пошматована уся шкіра та м’язи на спині від лопаток і до кінця ребер. Ще й три ребра було зламано, проте ми з Вегардом змогли їх зростити. А от з раною було вже гірше. Тому доведеться вам ще трохи потерпіти. Ви два дні пролежали без свідомості, тоді вам було легше, тепер же буде складніше. Проте я можу зараз влити у вас трохи магії, аби знеболити. Не обіцяю тривалого ефекту…
- Не смійте! – вигукнула я, коли він трохи поворухнув руками. – Біль не надто сильний, я здатна терпіти. А вам треба відновлюватися. Скажіть, краще, чому ми досі у шатрі не полі бою, так? – він кивнув. – Адже пройшло вже два дні.
- Так, ми досі на полі бою. Ми побоялися переміщувати вас з допомогою порталу до палацу, пам’ятаючи вашу непереносність. Боялися нашкодити ще більше. А везти вас на підводі – це завдати шкоди уже напевно. Тому вирішили, що краще вам буде тут, під моїм наглядом.
- А Зорія?
- Ваша компаньйонка місця собі не знаходить з того моменту, як дізналася, що з вами трапилося. Та після поразки ворожих магів, військо Вовків кинулося навсібіч навтьоки, тож зараз околицями нишпорять близько сотні голодних, розлючених вояків. Небезпечно було б привозити сюди вашу компаньйонку та наражати на небезпеку ще і її. Я два рази на день надсилаю їй магічного вісника зі звітом про ваш стан, а ваш охоронець Зейдан чатує якраз коло входу у шатро. Тож не переживайте, вас не кинули.
- Я переживаю, щоб мої вірні піддані не відправили магічного вісника татусеві.
- Його відправили ми. Ваш татко уже в дорозі, з ним сюди прямує ваш придворний маг Аззам.
- Навіщо ви це зробили? – простогнала я й уткнулася носом йому у ключицю. Так би й сиділа поряд з ним до кінця віку.
- Ми мали повідомити, що не впоралися з узятими на себе зобов’язаннями по збереженню вашого життя та здоров’я і готові понести справедливу кару.
- І якої ж кари зажадав мій татусь?
- Поки ніякої. Сказав, що будемо розмовляти віч-на-віч. Орієнтовно, завтра вони вже будуть тут, тож ваш дядечко зможе вас вилікувати, допоки безпорадні ми будемо ще відновлюватися.
- Ви колись казали, що вам допомагає магічне джерело? – раптом згадала я про інше. – Чому ви ще не в ньому?
- І покинути вас? – непідробно здивувався Ейн. - Тим паче, що після відновлення у джерелі моя сила буває нестабільною, тому я аж ніяк не зміг би вам допомогти, хіба ще більше нашкодив, як нашої вранішньої прогулянки, пам’ятаєте? Тому краще я відновлюся природним шляхом, але буду поруч з вами, аби прийти на допомогу і хоч так віддячити вам за моє врятоване життя.
- Врятоване життя? – я аж голову підвела. – Ви б могли загинути?
- Беззаперечно. Удар якраз і був спрямований на те, щоб вбити.
- Але чому ж тоді я жива?
- Тому є кілька причин. По-перше, ви не маг, а удар був спрямований, аби випалити всі магічні канали. По-друге, своїм випадом ви змістили й мене, і себе убік від траєкторії польоту заклинання, тому воно пройшло по дотичній, лише зачепивши, але не вразивши у повну силу. Ну і по-третє, той кристал, що я вам дарував колись на сніданку, мав не лише зігрівальну дію. Він був налаштований на зміцнення вашого здоров’я та на захист. Ось саме цей захист і спрацював.
- А мій кристал?.. – почала я, бо більше не відчувала його зігрівальної дії.
- Він виконав своє призначення по вашому захисту і розсипався в порох.
- Шкода...
- Якщо ви бажаєте, я можу зачарувати для вас ще один, - запропонував принц. – Коли відновлюся настільки, що зможу це зробити.
- Мені б цього дуже хотілося. І ще... – вирішила дізнатися про все у того, хто сам робив і спричинив такий ефект. - Ем, може ви подумаєте, що мені ввижалося, але коли я стискала кристал, аби зігрітися, то відчувала, ніби мене огортають сильні руки.
Брінейн важко зітхнув і кілька митей мовчав. Коли ж почав говорити, голос його звучав винувато:
- Вибачте, я коли зачаровував кристал, аж надто багато думав про вас, тож вийшов такий несподіваний ефект.
- Тобто мені не здалося? – з надією уточнила я.
- Ні, але цього разу обіцяю бути більш акуратним, аби нічого такого не трапилося.
- А мені сподобалося. Особливо засинати у ваших обіймах. Це ж були ваші?
- Мої...
І такі теплі, зовсім не ілюзорні руки стисли мене у міцних обіймах уже тут і зараз. А я не могла не попрохати:
- Зачаруєте мені ще раз такий самісінький кристал?
- Усе, що забажаєте, люба моя Ліє.
- Що забажаю? Тоді звертайтеся до мене на «ти».
Так, я впускала його у своє найближче коло і сподівалася, що він прийме мою пропозицію.
- З радістю. Ти теж кажи мені так, добре?
- Дякую, Ейне.
Його губи торкнулися до моєї маківки, легенько подули. А потім спитали:
- А чи не буде це нахабством, якщо я стану називати тебе Саною? Так мені більше подобається.
- Називай. Мені дуже подобається, коли ти так мене називаєш. Так би й слухала до кінця життя.
Ну ж бо! Яких ще натяків тобі треба?
І Брінейн не підвів:
- Ну якщо хочеш слухати до кінця життя, то чи не зволиш ти вийти за мене заміж, Сано?
- Ти зараз робиш мені пропозицію? Напівоголеній? З роздертою спиною?
- Немає кращого місця, аніж тут і зараз, - пирхнув він.
- Тоді я згодна! – випалила у відповідь.
І тут же мої вуста опинилися у полоні його губ, напористих, навіть трохи агресивних, але таких жаданих. Я навіть про біль забула, так глибоко занурилася у приємні відчуття. Та й він, мабуть, теж забув, бо його долоня раптом пройшлася по моїй спині, збиралася пестити, а натомість розбурхала усі мої оголені рецептори. Від мого зойку ми відірвалися один від одного, а на вході постав переполоханий Зейдан.
Довелося запевняти охоронця, що мене не вбивають, а навпаки – рятують, бо я незграбно повернулася і сама завдала собі болю. Зрештою, ми знову лишилися наодинці, а мені тільки тепер дійшло, що, раз спина моя оголена, то й спереду моє тіло навряд чи щось прикриває. Опустила погляд униз і побачила, що таки щось прикриває: густа ілюзія. Ну то й добре. Хотіла вже знову спертися на Ейна, та чоловік притримав мене за плечі.
- Тож ти тепер моя наречена? – запитав з надією.
- Так, - усміхнулася йому, проте у відповідь отримала нахмурені брови.
- Тож на правах нареченого і майбутнього чоловіка я можу вже зараз нагримати на тебе! Ти навіщо кинулася захищати мене?!
- Але ж ти сам казав, що інакше б помер.
- Ти теж могла б померти, аби не збіг обставин. Хто дав тобі право вважати, що моє життя цінніше за твоє?
- Я сама здатна це вирішити! – сердито буркнула у відповідь. - І я б просто не пережила, якби ти загинув на моїх очах, ясно? Тож наступного разу знову кинуся, зрозумів? Не буду я жити без тебе.
- Не кинешся! – не менш сердито відповідали мені. – Я теж без тебе жити не буду. Думаєш, мені просто було, коли ти стікала кров’ю на моїх очах, а я був безсилий щось зробити? І не знав, виживеш ти чи ні!
- Але ж вижила. І тепер ти нікуди від мене не подінешся.
- Це ти від мене нікуди не подінешся, кохана моя.
Нарешті я знову опинилася у його міцних, але дбайливих обіймах, голова знову покоїлася на його плечі, куди я й прошепотіла:
- Я теж тебе кохаю.
Так і заснула на його руках…