BooksUkraine.com » Фантастика » День триффідів 📚 - Українською

Читати книгу - "День триффідів"

176
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "День триффідів" автора Джон Віндем. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:
час як Сьюзен заснула, схилившись мені на плече. За годину цей барабанний бій стишився до стукоту, а потім і зовсім припинився. Сьюзен прокинулася, коли я знов почав крутити лампу. Коли я завершив уже шостий поворот, вона закричала:

— Дивіться, Білле! Он воно! Світло!

Вона вказувала на кілька градусів зліва від нас. Я вимкнув лампу і глянув туди. Важко було сказати напевно. Якщо нас не обманювали очі, це було якесь тьмяне світло, ніби якийсь далекий світлячок. І коли ми дивилися на нього, дощ знову почав лити як з відра. Невдовзі крізь бінокль вже нічого не було видно.

Я не наважувався їхати. Якщо це світло, то воно може бути непомітним з рівнини. Я ще раз спрямував нашу лампу вперед і приготувався чекати стільки, скільки витримаю. Минула ще майже година, перш ніж дощ знову перестав. Якраз у цей момент я вимкнув нашу лампу.

— Є! — радісно закричала Сьюзен. — Дивіться! Дивіться!

Це було світло. Достатньо яскраве, щоб прогнати будь-які сумніви, хоча крізь бінокль неможливо було побачити ніяких деталей.

Я знову ввімкнув лампу і передав літеру V абеткою Морзе — це був єдиний знак з Морзе, крім SOS, який я знав, тож це мало спрацювати. Доки ми спостерігали за іншим ліхтарем, він заблимав, давши серію коротких та довгих сигналів, що, на жаль, нічого для мене не означали. Про всяк випадок я передав ще кілька літер V, намалював на мапі приблизне розташування ліхтаря і перемкнувся на фари.

— Це та леді? — спитала Сьюзен.

— Так, це має бути вона, — відповів я. — Має бути.

Це була поганенька поїздка. Щоб перетнути болотисту низину, потрібно було звернути на захід від нас, а потім знову повернути на схід і поїхати вздовж підніжжя гір. Не встигли ми проїхати й милі, як щось затулило нам світло, і на додачу до того, що нам довелося пробиратися темними дорогами, дощ знову пішов сильніше. Доглядати за дренажними системами тепер було нікому, тож деякі поля вже були майже затоплені, і місцями вода заливала дорогу. Мені доводилося їхати з виснажливою обережністю, стримуючи бажання натиснути педаль газу до підлоги.

Щойно ми вибралися на другий бік долини, повінь залишилася позаду, але швидше ми їхати не стали, бо на стежках було повно незначних ухилів та неочікуваних поворотів. Уся моя увага була прикута до дороги, у той час як дівчинка дивилася на гори, спостерігаючи, чи не з’явиться світло знову. Ми досягли точки, де лінія на мапі перетиналася з тим, що мало бути дорогою, якою ми їхали, але світла не було видно. Я спробував повернути на підйомі. Потім нам знадобилася ще година, щоб виїхати назад з крейдяного кар’єру, куди нас вів цей шлях.

Ми поїхали далі, нижчою дорогою. Згодом Сьюзен помітила, що праворуч від нас, між гілками, блиснуло світло. Наступний поворот був вдалішим. Ми знову поїхали вгору схилом, аж доки не побачили маленький квадратик освітленого вікна десь за півмилі від нас.

Та навіть тоді, маючи під рукою мапу, знайти правильну стежку до нього виявилося нелегко. Ми довго хиталися, все ще їдучи на низькій передачі, але щоразу, як дивилися на вікно, виявлялося, що воно анітрохи не стало ближчим. Ця дорога не підходила для громіздких вантажівок. На вужчих ділянках нам доводилося проштовхуватися між чагарником та кущами ожини, які дряпали нас з боків, ніби намагаючись зупинити.

Нарешті ми побачили ліхтар, що гойдався попереду. Він рухався, показуючи нам проїзд крізь ворота. Потім зупинився. Я проїхав один чи два ярди і зупинив машину. Коли я відчинив двері, то світло від ліхтаря блиснуло мені просто в очі. За ним я побачив постать у дощовику, що весь блищав від вологи.

Удаваний спокій, який прозвучав у її голосі, був зіпсований невеличким зламом:

— Привіт, Білле. Довго ж тебе не було.

Я вискочив з машини.

— О, Білле… Я не можу… О, любий мій, я так сподівалася… О, Білле… — говорила Джозелла.

Я забув про Сьюзен, аж доки вона сама не озвалася з машини.

— Ви ж намокнете, дурненькі. Чому ви не цілуєтеся в будинку?

14 Шернінґ

Почуття, з яким я зайшов на ферму Шернінґ — враження, що більшість моїх проблем тепер позаду — цікаве лише в тому сенсі, що демонструє, наскільки сильний вплив на нас можуть мати почуття. Мені таки вдалося обійняти Джозеллу, а от одразу ж забрати її до Тіншема — ні, з кількох причин.

Відтоді як мені спало на думку, де вона може перебувати, я, мушу визнати, уявляв собі дещо кінематографічну обстановку: вона хоробро бореться проти усіх сил природи і тому подібне… У певному сенсі так і було, але обстановка дещо відрізнялася від моїх уявлень. Мій план був простий — сказати: «Стрибай у машину і поїхали до Коукера та його маленької банди». Але від нього довелося відмовитися. Загалом слід знати, що так просто ніколи не буває, а з іншого боку, дивовижно, як часто краще може маскуватися під гірше…

Не те щоб я одразу віддав перевагу Шернінґу перед Тіншемом, але приєднатися до більшої групи — це, безперечно, розумний крок. Утім, Шернінґ був чарівним. Слово «ферма» стало делікатною назвою для такого місця. Фермою він був років за двадцять п’ять до того, і хоч виглядом своїм досі скидався на ферму, насправді вже був заміським будинком. Сассекс та сусідні графства всіяні такими будиночками й котеджами, які втомлені лондонці пристосували до своїх потреб. Усередині будинок був модернізований та перебудований такою мірою, що навряд чи колишні власники впізнали б бодай одну свою кімнату. Зовні теж стало охайно. Дворики та сарайчики своєю чистотою нагадували радше передмістя, ніж село, і вже багато років не знали жодної форми тваринного життя, суворішої за кількох верхових коней та поні. На скотарнику не було жодних слідів використання і ніяких сільських запахів, він був вкритий зеленим дерном і нагадував галявину для гри в боулінг. Поля, на які виходили вікна будинку з червоним черепичним дахом, що вже встиг витримати не один дощ, давно обробляли мешканці дійсно сільських ферм. Але сараї та стайні залишилися в хорошому стані.

Честолюбний задум друзів Джозелли, нинішніх власників, полягав у тому, щоб відновити колишнє призначення цього місця в обмеженому масштабі, і через це вони постійно відхиляли спокусливі пропозиції продати ферму, сподіваючись, що в якийсь момент і якимось чином (не дуже зрозуміло як) вони зможуть заробити достатньо грошей, щоб почати викуповувати землю, яка за правом належала фермі.

Тут були власний

1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День триффідів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День триффідів"