Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Таких треба гнати, - Зверхній тон почувся уже незрозуміло звідки.

- Сам вийде.

- Стоїть як вкопаний.

- Він по шию в снігу лежав, дайте охолонути.

Сміх.

Яким почав повільно перебирати ногами, відкидав сугроби, більше не оглядався, дивився прямо.

- А когось він мені все-таки нагадує.

- Гляньмо.

Серце Якима почало битися в шаленому темпі, його вкрив дикий і миттєвий страх.

- Знайомий!!!, - Різко один з голосів прозвучав наче вимовлений просто біля його лиця.

Яким викрикнув, впав на землю, важко дихав.

Новий сміх.

Він знову підірвався й почав бігти, ним оволодів панічний шал.

Один стовбур, другий, третій, третій не зміг минути, врізався, схопився двома руками, впав на коліна, піднявся, продовжив. Вітер, сніг, біло, темно, холодно, холоду не відчував, лише чув як він проноситься крізь вуха. Вітром, вітер, камінь. Камінь? Земля, він знову лежить, біль в нозі, підіймається, не може, повзе.

- А гарний вояка б з нього вийшов, так би ніколи з поля бою не втік.

- Тільки бився б він паскудно, - Заперечив голос, що пронісся кількома метрами, наче в русі.

Яким відчував як його нога німіє від болю та холоду. Хотів вкрити її чимось, забрати, відрізати, скинутися зі скали.

Це був розпач? Що це за відчуття? Чому відсутність боротися за життя більше не пріоритет? Чому зникла причина тримати очі відкритими? Навіть вночі, навіть коли втома лягає тягарем на груди. Навіть коли страх померти сильніший за спроможність виконати бажання.

- Поки мене на мотузці вели наче собаку, - Один з голосів наближався до Якима, він був готовий заприсягтись, що чує кроки й скрип снігу, або ж хотів переконати себе в цьому, - Мої полки виходили, а їхні спини прикривали якихось кількасот хлопів. Свою спину я б такому як він, не довірив.

Удар ногою, на нього полетіла купка дрібних, наче пил, кристалів льоду. Вони периною, один за одним і майже водночас падали на лице. Очі закривались.

***

- Не біжи надто швидко!, - Застеріг Свирид, підбігаючи до сина.

Яким зупинився й чекав на батька, не спускав з поля зору сокола, який стояв стискаючи лапами білку.

- Переконайся, що він не почав її скубати, - Продовжив Свирид, стаючи на одне коліно, - Інакше забрати здобич від нього буде важко. Вкусить.

- Нащо нам ця білка?, - Запитав Яким, переводячи погляд на батька.

- Нууу, - Видав Свирид, - Ще кілька таких білочок і вийдуть хороші рукавиці.

Сокіл почав піднімати крила і голову вгору, зістрибнув з тварини й почав обходити її.

- Бачиш?, - Свирид вказав рукою, - Тепер її можна забрати. Зараз обережно підійдемо і я його закличу.

- Тату, - Звернувся Яким, - Чому він сидів на білці, а потім відійшов? Це ж наша білка.

Свирид запитально подивився на сина. Потім на сокола.

- Ми його приручили, але він до кінця життя буде вважати впольоване своїм. Він завжди буде думати інстинктами.

- Що таке інстинкти?

- Це коли робиш і не думаєш про мораль.

- Що таке мораль?

- Пане полковнику!, - З боку маєтку, верхи появився чоловік, - Приїхали люди, кажуть, що знають вас. Хочуть побачити.

- Уже йду, - Вигуком відповів полковник, - Сину, не підходь до здобичі сокола поки він близько, спершу я його закличу.

Яком почав повільно пробиратися. Свирид посвистував і наставляв ліву руку із спеціальним нарукавником з грубої шкіри, через які гострі кігті птаха не проходили. Яким підходив все ближче, взяв білку за хвіст й підняв. Сокіл широко змахнувши крилами підняв навколо себе сніг й полетів до Свирида.

Кристали снігу наче пилок, спускалися на його лице.

***

- Заради Бога. Не кажіть, що вмер.

Яким повернувся до тями, почав сильно кашляти, біль в нозі різким та гострим штиком вдарила в голову, м’язи скручувались від знаходження на снігу. Інстинктивно він почав підійматись, хапаючись руками за землю. Він продовжував чути голоси, але більше не звертав уваги. Третє дихання. Підсвідомо він розумів, що четвертого не буде.

Вперед, повільно, крок за кроком, голова крутилась, дихання повераталось в норму, сили в ногах не вистарчало.

- Живий, - Помітили.

- Побіжить?

Яким почав набирати темп, нога пульсувала, сили надходили й зникали, наче маятник.

Крок, наступний, ще, ще два, ще три, ще трохи. Куди йти? Де вихід? До поле? Де край лісу? Де Верес? Де поділися всі…

***

Свирид поспіхом заправляв коня, підтягував ремені, рівняв сідло, чіпляв сумки.

Яким появився у дверях стайні так швидко, що полковник ледь не прикусив шкіру руки, ремені мали стояти надійно.

- Що діється? Де всі? Де вони повтікали?, - Запитував Яким, дивлячись на батька.

Він мовчки вправляв віжки.

- Ти мусиш йти, - Різко затягуючи останній ремінь, - Тікай. Мусиш.

- Поясни мені мені хоча би щось!

- Від нині ти не знаєш ніякого Свирида Глондара. Ти сам по собі й так було завжди. Зрозумів?

Яким дивився.

- Це збереже тобі життя. Ти завжди мій син. Але поки це діється, поки вони не заспокояться, ти будеш сам.

- Вони щось дізналися? Йдуть?

- Так.

Мовчання, Свирид важко видихнув. Яким намагався опанувати думки.

- Сідай.

Яким застрибнув на коня. Вивів Вереса за ворота.

- Тут досить запасу, перший час матимеш гроші. Знайди Євтима, оминай широкі дороги і обходь військові ескорти. Зрозумів?

- Як довго це триватиме?

- Я не знаю. Чекай на гінця, він прибуде.

- Як мені вірити, що посланець саме від тебе?

- Зрозумієш, - Свирид поклав долонь на вузол упряжі, на його пальці виднівся перстень із зображенням роду Глондарів.

***

- Чотири роки, - Промовляв Яким, крізь змерзлі губи.