Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Що чотири роки?!, - Викрикнув один з голосів, - Служби? Темниці?

- Добре його помотало!

- Цікаво як його до темниці не занесло.

- А може він з неї утік?

- Я саджав таки як він і не тільки за решітку.

- Куда він зараз зібрався?

- Може нас боїться?

- А ЧОГО НАС БОЯТИСЯ?

- Нас, синку, не треба боятися.

Яким зупинився. Дихав. Продовжив рух. Блокував думки. Йому хотілося сміятися з абсурду того, що відбувається, він був впевнений, що спить. Але біль в нозі, холод, секундні дзвони у вухах і калатання серця говорили про зворотнє. Це не сон, а якби ним був - вважався б справжнім кошмаром, після якого прокидаються зриваючись з ліжка, в холодному поті. Холод. Одяг повністю покрився ним, він залазив до тіла, пробирався через шкіру, різав, колов, кусав.

Дорога вперед, манівцями за слідом Вереса. Крок за кроком, тримаючись руками коли це можна, повільно пересуваючи ноги. Звуки? Які звуки? Це тіні. Вони проносились навколо нього переслідуючи, вільно дивлячись на Якима, наче примари. Вони говорили, сміялися. Вони ходили чи літали над землею? Вочевидь холод їм не заважав. Лежати в холодних гробницях важче, поки від твого тіла зостанеться тільки скелет. А що зосталось після них?

- Зовсім без манер, - Сказав той, що з арестократичним мовленням, - Не відповідає, просто йде. Тікає.

- Всі ми колись тікали, - Сказав той, що з діалектом.

- І всі тікати заставляли.

Хто був третім? Скільки їх тут було? Хто вони?

Яким знову впав на землю, на коліна впираючись руками. Він був ладен вірити, що божеволіє. Він не тут і тут не хоче бути. Це абсурд, це сон, це якийсь вертеп. Так придумують вистави? Так пишуть твори? Коли їде голова? Коли? Що він тут робить? Чому все в його житті стається так різко? Чому на його долю випало терпіти свій же шлях?

- Не стає, - Знову помітили.

- Стаю, - Крізь лють і холод витиснув Яким.

- Стає! Га брати гетьмани! Він стає!, - Вигукував.

- Га! Робим свято!

Навколо почав здійматися сніг, а разом з ним сміх. Яким піднявшись на ноги ледь тримався. Вперед. Його хитало. Розум не боявся, але серце калатало. Вітер почало закручувати, хурделиця здіймалася наче смерч. Він чув незрозумілі слова, реченя, вигуки. Не думав, потрібно лише вийти звідси. Це допоможе? Де він чорт забирай опинився? Він не знав, це снігопад чи катаклізма? Він досі тут? А небо чисте? Місяць. Це місяць? А може це сон?

Небо справді відкривалось, очищалось, виривалося із хмар, або ж це вони відступали. Місяць повні.

Дорога виблискувала кристалами, кожен крок Якима затьмарював їх, кожен крок рятував його життя. Лице почало пекти від ран тонких та гострих гілок, здійнятий сніг навколо вдарявся у відкриті місця й холодом своїм нагрівав шкіру наче кусок розпеченого металу.

Миттєва легкість і просвітлення заволоділа розумом, очима. Його оточував хаос, його оточувало те, про що пишуть лише у книжках.

Новий крок, вперед. Попри зневіру, попри біль та втому. Не знаючи куди й де він опинився, серед чого й найголовніше кого, новий, новий крок, ще далі, ще один. Вітер навколо посилювався. Кристали здійняті в повітря вилискували на місячному світлі, загравали людським світосприйняттям, не давали розслабитись, вони сліпили й одразу зникали, змінювали одне одного.

Силуети. Це вони? Так вони виглядають? Вони кружляють немов розвіяна на вітрі ганчірка, справжнє мариво, примари, вони не мають тіл, сміються та розносять сніг. Справжні герої легенд та їх антагоністи. Вони втілення всього найкращого й найгіршого, що може відбутися з людиною. Це лихо.

- Я і з могили встану, якщо він побіжить, - Залунав голос однієї з примар.

Яким зупинився, підняв погляд, пришвидшував крок, ще більше, ще, ще, ще. Він біжить. Він біжить вперед. Майже наосліп. Майже? Це місяць, він веде. Місяць світить. Хурделиця завжди була навколо нього, переслідувала. Яким намагався вирватися з неї й кинутися навіть у яри, навіть найглибші, навіть якщо зустріч з дном стане смертельною, навіть якщо…

Крок.

- Надумав стрибати?

- Тікати хоче?

- Не дамо!

Яким заліз на випираюче каміння, він стояв на краю схилу, один крок і він летить у низ. Як довго доведеться падати? Він побачить зірки та місяць? Софія. Вона була з ним тієї безсонної ночі, коли сузір’я переплелись знову, коли все встало на своє місце, коли жага до життя знову налилася кров’ю, коли його врятували. Коли врятувались вони.

А як же батько? Він шукає сина? Чекає на нього? Довгих чотири роки він не знав відповіді й отримуючи їх, в додатку отримував ще більше. Так було потрібно? Жертва сім’ї заради більшої справи? Заради обставин. Заради виживання. Навіщо виживати у себе вдома? Лише якщо в гостях ті, кого бачити не хочеш, лише якщо попереду тебе чекає щось більше. Лише якщо…

Крок.

- Не дамо!, - Заволав голос, кидаючись вниз.

Яким почав падати. Хурделиця вкрила його, силуети, риси обличчя, голоси почали кружляти немов підхоплюючи уже вбитого птаха. Невагомість й водночас важкість в яких він опинився дозволила прийняти долю. Звільнитися від кандалів думок, прийняти смерть без гідності, але й водночас без жалю. Прийняти невідворотнє так, наче так і мало статись. Це уже ставалось.

- Заснув? Ти думаєш ми тебе відпустим?, - Продовжували волати силуети й голоси.

- Думаєш втічеш?

- Думаєш це тебе омине?

- Ми навколо тебе!, - Хором заговорили старі гетьмани.

Руки Якима опистилися, він схилив голову назад, помалу відкрив очі. Він не падає, він підіймається й бачить із скал місяць, що із всіх сил виривався з хмар, Якиму заважало лиш каміння, лише воно, хмари ступляться та чи він підійметься?

Вгору, важкість почутих слів мала прикувати до землі, та примари продовжували оточувати його своїм голосом.

- Не перший, не останній! Не ти і не ми!

- Як уб’ють, то від чужої руки.