Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Я знову запитав його, чи то не надто тяжка робота. А він знову відповів, що вона йому не шкодить. Спершу йому був неприємний запах, але потім: «Хе-хе, знаєш що, я не чую його. Тільки коли йде дощ, тоді ще відчуваю».

Збігло ще п'ятнадцять років, аж поки він вийшов на заслужений відпочинок; він став парковим охоронцем. Я вже готувався до його вісімдесятиріччя, яке хотіла урочисто відзначити й місцева громада, аж ось у травні 1968 року прийшла звістка про його смерть.

До речі, я помічаю, що моя здатність розрізняти живих і мертвих друзів послабилася; факт смерті та примирення з ним я щораз маю знову усвідомлювати. Та й вдається мені це лише при яскравому світлі, а не у сновидіннях чи в моменти забуття.

Я приймав опійні краплі — брунатну гірку настоянку. Незадовго перед тим, як заснути, з'являлося відчуття, ніби я пересів у іншу машину. Або замінили авто, або перемкнули на нову швидкість. Сну більше не було; час минав швидше й водночас повільніше. Це звучить як суперечність; але таке явище має відповідності навіть в технічній сфері. Пілот у своїй нашпигованій циферблатами скляній кабіні має певність дуже швидкого польоту, та коли він звертає погляд на землю, то йому здається, що він крадеться навшпиньки, навіть якщо мчить уперед швидше за звук. Це належить до досвідів нашого часу.

Але картин, про які розповідав мені Шарль або описував де Квінсі, я не пригадую. Можливо, їх було багато, але вони залишалися за завісою, або ж я забув усі деталі, забув або відразу, або після тривалого часу. У нормальних сновидіннях мені не бракує картин. Але й серед них я пригадую лише ті, які занотував одразу після сну. Матерія сновидіння, зерниста поверхня цих картин доволі світлочутлива; і мої нотатки про сни подібні до фіксації фотоплівки в ательє. На свідомість завжди поширюється лише незначна частина сновидного світу, але якщо ми не втрутимося, навіть вона за мить зникає.

Отже, я не пригадую таких картин, які ощасливлювали й жахали де Квінсі. Переді мною скорше постає їхня «плацента»: той ґрунт, з якого пробиваються й ростуть сни. Чергуванню картин передують зміни духу та його чутливості. Спершу має утворитися порожнеча, подібно до того, як кожна картина, гра світла, розчерк починається з погляду на білу поверхню. Час має бути нейтралізовано. Цей легкий, незрозумілий приплив був приємним. Невдовзі його перебило тихе дзеленькання, ніби хтось закликав до уваги.

Для де Квінсі незбагненне постає у вигляді води — спершу як прозора вода спокійних озер, яка згодом розширюється до морів і океанів. Аж раптом проривається потік картин; море розпадається на незліченну кількість облич, які волають до неба. Потік ніс міріади поколінь — протягом тисячоліть.

Де Квінсі так каже про цей опис: море було «вимощене» обличчями. Картина нібито поєднує в собі суперечність: хвилі й бруківку годі поєднати. І все-таки це одна з тих картин, які самому вигадати неможливо; тут поєднується незвичайна гнучкість духу з металевою застиглістю видіння. Мільйони зірок ряхтять «на чолах веж»; там стічний жолоб, крокодил, тисячу років дивився на море будинків. Та за одну мить усе буде зметено.

Ця пластичність є не лише властивістю рідкої стихії, але також духу, який, за словами Лютера, є «з водою й у воді». Вода не лише щільно прилягає до скель, які обтікає, вона зливається з ними, протікає крізь них наскрізь; між водою і рифом більше не існує межі. Навіть риба, підхоплена водою, пропливає крізь граніт.

Час приємно збігав, хоча здавалося, що він майже не рухається. Справді, існують види підсоння, які ми не відчуваємо як такі, вони переходять безпосередньо у відчуття задоволення — такою була температура, яку я сприймав після заходу сонця в галерній гавані Родоса. Як у добре темперованій ванні: ми не вічуваємо ні холоду, ні тепла; немає навіть відчуття ваги тіла, немає власної ваги. Це насолода, якою набагато частіше бувають наділені тварини, ніж люди, особливо морські й холоднокровні тварини. «Чи знаєш ти, як воно бути рибкою[350]».

Потім стало тепліше, і це також було приємно: то було тепло, яке водночас обтяжувало й полегшувало. Кашель, який переслідував мене вже місяцями, здавалося, зник. То була дія кодеїну[351].

Місяць заливав своїм світлом кімнату, було ясно. На вулиці між чорними газонами виблискували вигини піщаних доріжок. Знову приходив Роберт, садівник, і розпушив їх граблями. З простреленою ногою все ще було важко ходити. У домі нас, тяжкопоранених, було троє. Все, за що ми тут намагалися взятися знову, було тимчасовим; так, як було колись, уже більше не буде.

Мене діймала спрага, тож я хотів піти у ванну кімнату, щоб попити води. Перед цим я прийняв ще одну ложечку гірких крапель. Потім тихенько прочинив двері, щоб перейти через коридор; у такому стані не хочеться зустрітися ні з батьком, ні з матір'ю. Але й мати мала свої клопоти, і не лише через мене і брата — зусібіч, ніби крізь тріщини й шви, пробивалося щось темне й загрозливе.

Особисті й економічні негаразди виринали лише на поверхні загального фатуму. Мати відчувала це глибше, ніж батько: свавільне втручання долі, на яку вона знаходила відповідь, так само свавільну, що крилася в субстанції народу. Траплялося, що за столом вона раптом заклякала і казала лише одну фразу, яка пасувала б до старої хроніки, щось на кшталт: «Він успадкував гарну державу».

Тож мені не надто хотілося зустрітися з нею в такому стані в передпокої; вона б тільки ще більше зажурилися. Коли я стояв перед нею, не допомагала жодна імітація фізичного чи морального здоров’я, вона бачила все крізь будь-яку маску. Ми не до кінця відриваємося від своїх матерів, навіть коли перерізано пуповину. Часом, після того як я