Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

-Ти вже бачила, так? - турботливо запитав він, дорогою на роботу.

-Що саме?

-Я приготував тобі костюм у спальні на вечір, і не здумай одягнути щось інше! Я знаю цих чоловіків, з якими ми зустрічаємося сьогодні. І зовсім не потрібно, щоб вони витріщалися на твої принади у відвертій сукні!

-Та я й не збиралася одягати нічого відвертого на зустріч.

-І макіяж не помітний...

-І макіяж не помітний... - невдоволено вторувала я йому. - Ти думаєш, я досі не можу пристойно вдягнутися для таких випадків? Я потребую твоїх підказок?

-Саме так! - вигукнув він, нервово перемикаючись на четверту передачу. - Я ж не змушую... - пом'якшив він тон. - Я показую тобі та вчу, як правильно. Як викликати прихильність до себе людей одним зовнішнім виглядом! Ти, до речі, зайшла за тим посиланням, що я кидав тобі?

-Ні... - протягнула я розгублено. - А що там?

-Уроки етикету та ділової української мови! Я ще не казав тобі, але твої пацанські слівця іноді ріжуть мені слух без ножа!

-І як же ти проґавив можливість ткнути мене зайвий раз носом у мою помилку. - сухо відрізала я. - Ти сам, часто не обираєш висловлювання! А може, ми разом повчимося? - з награним ентузіазмом запропонувала я.

-Я зараз когось висаджу прямо на трасі! - пригрозив він, жартуючи.

-Я знову не права? Тобі знову не приємно чути правду про себе?

   Він жорстко зітхнув і додав газу.

-Що? - продовжувала я нариватися на неприємності.

-Давай зранку не будемо псувати собі день? - спокійно запропонував він.

    Пролунав дзвінок на його мобільний. На панелі авто, з'єднаній із блютузом його телефону, висвітився невизначений номер. Він скинув його, але через кілька хвилин дзвінок пролунав знову.

-Відповідай! - запропонувала я, запитально глянувши на нього.

-Пізніше відповім! Я за кермом!

-Так ми приїхали вже!

   Мобільний продовжував розриватися, а він натискав на бічну панель, приглушуючи звук.

-Відповідай! - не вгамовувалася я і не хотіла виходити з машини.

   Олександр занервував, вийняв ключі із замка запалювання та очима попросив мене вийти з авто. Я так само підняла брови йому у відповідь. Він вийшов і «люб'язно» відчинив мені двері, запрошуючи вийти.

     Я вийшла, але продовжила чекати на нього. Олександр неквапливо поправив дзеркало переднього бачення, покопався навіщось у бардачку. Порухав двірниками, дістав мікрофіброву серветку і став протирати нею дзеркало заднього виду, а потім скло зсередини.

-Ти йдеш??? - не витримала я.

    Він опустив скло і безтурботно піднявши брови догори жваво затараторив на одному диханні:

-Можеш почекати, але я ще на хвилин десять затримаюся. Давно не наводив лад у салоні! Тільки зараз руки дійшли. Не хочу втрачати момент! Я знаю, що якщо відкладу це ще на день, то не приберу зовсім!

    Я чомусь заглянула в машину, розглядаючи все там, ніби п'ять хвилин тому не сиділа в ній.

-Що за терміновість така? - відповіла я, махнула рукою і попрямувала у напрямку до клініки. Я запізнювалася, а там уже чекали пацієнти, які претендували на протоколи лікувань із благодійного фонду.

    Проте мені не завадило, поки я переодягаюся, поспостерігати у вікно за своїм благовірним, який безнапасно розмовляв із кимось телефоном, уже рівно як хвилин із п'ять, випнувши груди й час від часу витираючи ганчіркою лобове скло.

-Тетяна Володимирівна! - зраділа я, коли до мене увійшла абсолютно несподівано директор школи з мого рідного міста, де до шістнадцяти років я жила з моєю матір'ю.

-Вероніка! Тебе не впізнати! - кинулася вона до мене з обіймами.

     Коли в десятому класі несподівано померла моя мама, вона замінила мені її та досі переймається мною. Ми іноді листуємося між собою месенджерами, а вона часто кличе мене до себе в гості.

-Ви що тут робите? Ви здорові? Чи до мене? Сталося що? - схвилювалася я.

     Вона відвела від мене погляд і оглянула мій кабінет.

-Завжди знала, що ти доб'єшся багато чого, Вероніко! Тільки ось ти мріяла танцівницею знаменитою бути, а пішла в медицину! Велике місто змінює плани і людей! Але ти не пропала я дивлюся! Ваш фонд на всю країну гуде! Яка ти молодець, все ж!

-Спасибі, Тетяно Володимирівно, але ця заслуга не тільки моя, а мого чоловіка... - тут я запнулася, - І мого молодого партнера...

-Ти досі незаміжня? - щиро здивувалася вона, а потім одразу ж відповіла на своє запитання. - Хоча я б уже знала...

-Тетяна Володимирівна! Наш фонд не роздає парацетамол і бинти нужденним! Ми спонсоруємо лікування серйозних хвороб! Ви хворі? - спробувала перевести я тему.

-А! - Махнула вона рукою. - Я Анатолію своєму за безкоштовним знеболювальним приїхала! Направив наш сімейний лікар сюди! Ось його паспорт, карта і всі необхідні відомості! - з готовністю простягнула вона мені документи.