Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— П’ять! — кричав рефері. 

«Я попереджав тебе — умов його на зізнання, — дорікав Едемові партнер фірми. Його лице було висічене з мармуру і здавалося неприродним, коли квадратні щелепи починали рухатися. — І що тепер? Десять років». 

Повз них проходили колеги з пластиковими теками, стаканчиками кави в руках і пропусками на шиях. Кожен удавав, що публічна догана Едемові його не стосується. 

«Твоя впертість — це удар по репутації фірми, удар по її прибутках. Це свідомий крок униз, тоді як інші юристи щосили тягнуть її вгору». 

Едем дивився собі під ноги. Нарешті лаковані туфлі партнера фірми щезли з поля зору. Не підводячи погляду, Едем зайшов у вбиральню, зачинився в кабінці й довго стояв, обіпершись на бачок і слухаючи, як тече вода. 

— Шість! — кричав рефері. 

«Ми були друзями. Але потім дещо сталося», — Артур складає безглуздий пасьянс. Скільки часу сам Едем просидів колись у цьому кріслі, очікуючи, доки закінчить роботу людина, яку він мав за друга. Він, думав Едем, буде поруч за кілька хвилин перед початком найстрашнішої мандрівки. Він, розраховував Едем, візьметься за організацію його похорону. 

— Сім! — кричав рефері. 

«Це безум! — запевняла Інара хвилину тому. — Навіщо ви продовжуєте?» 

Едем ледве розібрав її слова в цьому хорі голосів. Йому прополоскали рота, і він сплюнув буру рідину у відерце. Незнайомі руки витирали плечі. Накачаний хлопець із блакитною пов’язкою на лобі щось йому пояснював. Едем кивав, але насправді чув тільки слова Інари. 

«Це безум», — повторювала вона. 

Інара й не підозрювала, наскільки мала рацію. Едема охопив безум ненависті. 

Він бився за хлопчиська, якого образили однокласники. За юриста, якого лають при колегах. За чоловіка, який отримав ножа в спину від найкращого друга. Він бився через вирок, винесений лікарями. Через те, що в житті не було тієї натхненної заключної промови в суді, яка змінює погляди й долю. Через дитину, яка могла народитися в них з Інарою. Через життя, складене за графіком, у якому не виявилося місця для щастя. Він бився тому, що не бився багато років. Тому що це, мабуть, був його останній бій. 

У тумані ненависті він не помічав супротивника, не вгадував його рухів, не розраховував своїх сил. Він просто прагнув врізати якомога сильніше. Його кулаками рухала лють — і він був битий. 

Виявилося, це була помилка. Битися треба було не через ненависть, битися треба було в ім’я життя. 

— Вісім! — кричав рефері. 

Едем відштовхнувся і встав. Натовп заулюлюкав. 

«Витримаєш — ліки твої», — сказав йому Борець. А міг би сказати: «Витримаєш — і житимеш далі. Хвороба покине твоє тіло. І нехай твоя душа вже продана посланцеві диявола, але ж контракт набуває чинності тільки після смерті. А попереду в тебе ще будуть десятки років того життя, яке ти сам собі вибереш. Тільки витримай бій». 

Борець вирішив, що настав час добити Едема і цього разу надійно покласти його на ринг. Він змінив тактику й замолотив, як дробильна машина пшеницю. Затуляючись від ударів, Едем знайшов дірку в захисті супротивника й контратакував. Його кулак дотягнувся до щелепи Борця. Той, приголомшений відповіддю, відступив на два кроки. 

Глядачі затихли. Вони не очікували від Едема такого вдалого випаду. Час на мить зупинився. 

А потім пролунав оглушливий свист. То була Інара. 

Борець мав цілу залу вболівальників — одягнені за офісними стандартами, вони, схоже, були підлеглими, які затрималися на роботі і, дізнавшись про раптовий бій, завернули прямо сюди. Підтримати Едема прийшла лише одна людина, але така, яка може замінити й стадіон. Інара кричала, плескала в долоні й била від досади по краю рингу, коли Шевченко отримував особливо відчутні удари. А після того, як він підвівся з колін і через кілька секунд врізав Борцеві в щелепу, Інара вперше зі студентських часів поклала в рота два пальці й свиснула так, що з хіпстерів позривало навушники. 

Борець погладив рукавичкою щелепу й пішов в атаку. Вони зробили по кілька випадів, черкнувши один одного по передпліччю. А потім Борцеві здалося, що він знайшов вікно. Його кулак полетів в обличчя Едема. Той трохи розвернувся, рукавичка Борця пройшла перед Едемовим носом, на льоту зустрівшись із його рукавичкою, і вже наступної миті ліва рука Едема з розмаху врізалася у відкрите вухо Борця. Той, приголомшений, відступив на крок і затулив голову руками. Едем почав осипати його ударами по корпусу, і Борець вирішив зайти в клінч. 

Рефері розділив їх і дав сигнал продовжувати бій. Борець почав насідати на Едема, відтісняючи його до краю рингу частими випадами. Він і не помітив, як дзеркально змінилася їхня поведінка. Тепер Борець витрачав енергію на удари, які не завдавали супротивникові серйозної шкоди. Едем дочекався моменту і впечатав кулак у плече Борця так, що його права рука безсило повисла, а сам він, вражений, відступив на два кроки. 

Двоє юнаків, які, певно, виконували не найпрестижнішу роботу, а тому не особливо її цінували, стримано зааплодували Шевченкові, віддаючи данину поваги його несподіваним успіхам. Тепер Інара не кривилася щоразу, коли рукавичка Борця зачіпала Шевченка. І коли вдарив гонг, знаменуючи кінець раунду, Інара знову стояла біля кутка Шевченка, але вже не пропонувала йому здатися. 

Набираючись сили для наступного раунду, Едем зрозумів, що може й перемогти. Він бився вперше за багато років не в залі суду, не з гнилою системою, не з невидимою для ока хворобою — ні, він бився з живою людиною, з м’язами й кістками, з рукавичками, у кожній з яких, як здавалося на початку поєдинку, сховано по нокауту. І коли настав час повертатися в центр рингу, Едем вийшов туди не хлопчиськом, що збирає підручники, не дрібним юристом, що отримує догану від начальства, не зрадженим другом — ні, він вийшов як боксер, який згадав про те, настільки прекрасне людське життя. 

Стіна приємно холодила спину. Едем із рушником замість набедреника сидів на довгій лавці в роздягальні, а лікар обробляв йому рани. 

— Досить, — сказав Едем. — Уколіть мені знеболювальне, і на цьому закінчимо. 

Лікар прибрав пінцет і потягнувся до саквояжа по шприц. 

Непогано було б поставити тут дзеркало, подумав Едем, щоб боксери могли бачити, який вигляд вони мають після виснажливого бою. Усміхнувся від думки, що завтра прокинеться іншою людиною, і рани не пектимуть обличчя, і ребра