BooksUkraine.com » Фентезі » Часу немає, Рустем Халіл 📚 - Українською

Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

16
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Часу немає" автора Рустем Халіл. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 140
Перейти на сторінку:
не нитимуть. Гарне діло! Він позичив тіло на день, а повертає його із синцями і без ста мільйонів (плюс — прибуток від маніпуляцій з акціями братів Білевичів, мінус — витрати на вдову Фростова й Іванку). 

Лікар пішов. Едем заплющив очі. Хай і зі швидкістю черепахи, але сили все ж поверталися до нього. 

Грюкнули двері. Хто б це не був, Едем не збирався виходити зі стану спокою, поки гість не заговорить сам. 

Гість обійшов роздягальню і з шумом опустився на сусідню лавку. У носа вдарив різкий запах одеколону і перебив різкий запах поту, яким були просякнуті стіни. 

— Тільки один знайомий мені мільярдер користується таким гівняним одеколоном, — сказав Едем, не розплющуючи очей. 

Борець засміявся. 

— Зацідив би тобі в щелепу, та я вже зробив це, — відповів він. — Не чекав, що все скінчиться розсіченою бровою. Та що там, не чекав, що вистоїш хоча б чотири раунди. Це було по-чоловічому. Коли настільки знаєш життя, здається, що люди вже не зможуть здивувати. Хочеш закурити? 

Едем видав щось середнє між гарчанням і муканням, що мало б означати відмову. Клацнула запальничка, і випари одеколону змішалися із солодким димом марихуани. 

— Якщо ти мужик, то й чинити треба було відповідно, — продовжив Борець, голосно видихнувши. — Просто підійшов би до мене і сказав: поступися «Трьома китами» мені, це не бізнес, це пожертва. Я б тебе зрозумів. А вигадувати це все, з суддею, підставляти мене… Міг би обійтися без цього всього. Досить було просто поговорити. 

— А викидати на свій телеканал сюжет про мого батька — це було по-чоловічому? 

— А здавати свого батька в будинок престарілих — по-чоловічому? 

— У пансіонат, не в будинок престарілих. 

— Ну, це міняє всю справу. 

Борець знову клацнув запальничкою. 

— Той хук правою був хороший, — зауважив він через деякий час. 

— Зробив би тобі комплімент у відповідь, але не можу з десятка точних ударів вирізнити найкращий. 

Зашурхотів одяг — Борець підвівся. 

— Чому Сергій Хижняк розпродує свій бізнес? — спитав він. 

— Не зізнається. 

— Старий лис завжди першим біг із корабля, що тоне. Насувається щось погане, згадаєш мої слова. Ми на порозі катастрофи, про яку не підозрюємо. 

Почувся легкий стук. 

— Не забудь свій трофей, — сказав Борець на прощання. 

Він пішов, залишивши у повітрі аромати одеколону та марихуани. 

Едем розплющив очі. На лавці навпроти лежала пробірка, закупорена червоним воском. 

Ліки, про які ще кілька годин тому він нічого не знав. 

Едем підвівся, узяв її в руки й довго дивився, як переливається рожева вода у скляному флаконі. 

У цій пробірці було все: зізнання на даху під світлом молодого місяця, де ресторанний оркестр грає Moon river, а місто лежить унизу, мов на долоні, розкреслене на смуги фарами машин; тиша суду, де дванадцять присяжних бояться дихнути після полум’яної промови адвоката, яка змусила їх замислитися про природу речей і вбивчу силу деяких рішень; сотні вулиць у десятках міст, незіпсуту красу яких можна побачити тільки на ранковій пробіжці; книжки, ще не надруковані на папері, фотографії, ще не оприявлені на матриці апарату, пісні, ще не перенесені на гітарні струни, фільми, які ще не витиснули жодної сльозинки; крихітна ручка дитини, що тягне батька за вказівний палець до незвіданої частинки великого світу; м’яч, що летить у ворота в останню хвилину фінального матчу; повітряна куля, що підіймається на світанку над невижатими полями; перший ковток крижаного бурштинового пива наприкінці спекотного дня; знайдений на горищі батьків щоденник, авторові якого було сімнадцять; вітер, що б’є в обличчя лижника, який склав палиці й летить схилом гори; запис у соціальній мережі, що вперше зібрав тисячу вподобайок; хвилі, що розбиваються об камені й лишаються сіллю на губах; біг по перону за потягом, що рушив мить тому; міцне рукостискання чесної людини; кинутий у натовп жарт, а слідом вибух сміху; поворот ключа в замку щойно придбаного будинку з черепичним дахом; кубок, отриманий сином за перемогу в спортивному змаганні; чай із пісочним печивом у домі професора, якого востаннє бачив на захисті диплому п’ятнадцять років тому; запах дощу, що вривається у розчахнуті вікна; холодний ніс пса, яким він тулиться до рук господаря; стрибок у басейн із веранди, коли вечірка досягла свого апогею; спонтанна мандрівка з телефоном, паспортом і кредитною карткою в кишенях; сніжка в обличчя від дружини, яка заливається сміхом; китайський ліхтарик, що щезає в беззоряному небі… 

Диво життя чаїлося в кількох рожевих краплях. 

 

А менше ніж годину тому Едем з Інарою неспішно їхали великою окружною, постійно зупиняючись на жовтий. Інара грала роль зразкового водія, якому нікуди поспішати, а Едем потай милувався її ніжками, щойно вони потрапляли під світло вуличного ліхтаря. Після чергового спалаху Едемові здалося, що вона його викрила. 

— Чудова стереосистема, — сказав знічено він і перевів погляд на автомагнітолу, виявивши, що так і є — вона могла коштувати дорожче, ніж уся машина. — Якщо ввімкнути, чию пісню ми почуємо? Стривайте, спробую вгадати. Це буде U2. 

— Снаряд ліг близько, — Інара перемкнула швидкість, щоб перелаштуватися у другий ряд, і натиснула кнопку стереосистеми. 

Колонки ожили гітарним перебором. Мелодію підхопили ударні. Але тільки в середині першого куплету Едем упізнав голос Олеся Міцного і зрозумів, що це — маловідома пісня з першого чи другого альбому гурту. За весь день Едем жодного разу не замислювався, що залишилося в його пам’яті від Міцного. Пісня, слів якої він не знав, стала відповіддю — він зберіг тільки ті знання, які накопичив учора. 

— «Часу немає», — сказав Едем. — Збираєтеся на концерт цієї суботи? 

— На жаль, не зможу — у мене справи. До того ж головну пісню, яка там прозвучить, я вже встигла почути. 

— І як вона вам? 

— Як паросток, що пробивається з-під снігу, — відповіла вона, і тепло розлилося тілом Едема. 

Інара плавно загальмувала перед автобусом, що попередив її стоп-сигналом. 

— Це Едем запропонував вам мою кандидатуру на керівника майбутнього коледжу? — різко змінила вона тему. 

Він ждав такого запитання, але все ж відчув себе заскоченим. 

— І як він пояснив цей вибір? — Інара розцінила його мовчанку як підтвердження. — Не думаю, що така людина, як ви, схильна ухвалювати серйозні рішення на основі простої

1 ... 61 62 63 ... 140
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Часу немає, Рустем Халіл"