Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Іноді ти просто віриш людині, і все. Так, ви не працювали в коледжі, але хіба це вже такий істотний мінус? Як на мене, це означає, що ви не зіпсуті заскорузлими підходами до освіти, вам доведеться вивчати новітні практики, а грошей на втілення їх вистачить. Плюс: багаторічний досвід управління фондом. У вас є сила, щоб узяти на себе цю ношу, є чесність і мудрість, щоб нести її в правильному напрямку, і є готовність зробити це головною справою свого життя… 

Промінь зустрічної автівки ковзнув по обличчю Інари, й Едемові здалося, що веснянки її стали яскравішими. 

— Це вам Едем таке сказав? — Інара постаралася приправити запитання щедрою пригорщею скептицизму. — Він стежив за тим, як я живу і що роблю? 

— Він лише сказав, що це було вашою дитячою мрією. І виявилося, ми мріємо про одне. 

Ця ніч була нескінченною, як зірка в падінні, як стрибок плавця з невисокого пірсу, як політ бейсбольного м’яча, спійманого кетчером, як усмішка у вікні потяга, що мчить повз вас. 

Травень тільки вступив у свої права, випустивши на вулиці дівчат у спідничках і щедро роздаючи теплі дощі. У кутку кімнати, повторюючи форму г-подібної настільної лампи, Едем саме пітнів над рефератом, коли в двері постукали. Едем звично зачекав — чи не зашурхотять капці його сусідів по квартирі. Не почувши нічого, пішов до дверей сам. 

Вона ввірвалася в передпокій із прудкістю дитини, яку випустили з рук у магазині іграшок. Скинувши босоніжки, почала зазирати в кімнати. Літні білі шорти, жовта футболка навипуск і блакитний лак на нігтях. Едем розгублено й покірно ходив за нею. Останнім пунктом перевірки була кухня. 

— А де всі? — врешті спитала дівчина і простягла руку. — Я Інара. 

Едем, завагавшись на мить, потиснув кінчики пальців гості. 

— Едем. 

— Яке дивне ім’я. 

— Хто б казав. 

Інара хіхікнула і схопила останнє печиво з тарілки на столі. 

— Не проти? — спитала вона, зжувавши половину. 

— Якщо зазирнеш у холодильник, там є ще банка варення й надкушений огірок. А під моїм ліжком ховаються кілька пачок «Мівіни» та ящик яблук, тільки тс-с-с, я тобі цього не казав. 

Інара провела пальцем по поверхні плити і, скрушно похитавши головою, витерла руки об рушник сумнівної свіжості. 

— Дякую, я не голодна, — вона принюхалася до залишеної на столі чашки з триденним чаєм, вилила його в раковину і вручила Едемові чашку. — Її терміново треба помити. Так, де всі? Де його величність Костянтин-повелитель-темряви? 

— Править темрявою на вечірці в Юнусова. 

— А ти ким йому доводишся? 

— Одногрупник. Мене теж запросили, але мені кров з носа треба доробити реферат. 

Інара вдала, що не зрозуміла натяку, і роздивлялася таблицю чергувань, примагнічену до дверцят холодильника. Едем вирішив зайнятися чашкою, дарма що засіб для миття посуду давно закінчився, і навіть вода, яку постійно доливали у флакон, аби розбавити той засіб, уже не пінилася. 

Раптом Інара схопила його за мокру долоню. 

— Я хіромант, не смикайся, — наказала вона і взялася водити пальчиком по «лінії долі». 

Едем залишив чашку в спокої і витер другу руку об штани. 

— Усе ясно, усе сходиться, — заявила Інара. — Бачиш цю лінію? Вона каже, що ти маєш відкласти реферат і допомогти дівчині з веснянками, яка прийде сьогодні в твій дім. Ой, та це ж про мене! 

Едем подумав, що якщо не існує лженауки, яка визначає долю за веснянками, то варто стати її родоначальником. Це було би захопливо — вдивлятися в обличчя Інари й шукати закономірностей у пігментних плямах. 

— Тільки якщо швидко, — відповів він. — Мені конче треба закінчити сьогодні цей клятий реферат. 

— Це швидко, — запевнила Інара тоном, що не викликав довіри. — Якщо я не помиляюся, у Костянтина-повелителя-темряви є велосипед. 

— Велосипеди на балконі. Якщо ви з Костею друзі, можеш узяти, — запропонував Едем. 

Авжеж, Інара рушила на балкон. 

— Велосипедів два, це доля, — заявила вона, перевіряючи твердість коліс і не підозрюючи, наскільки має рацію щодо долі. — Одягни щось краще — нам треба їхати. 

— Куди їхати? 

— За місто. І якщо є ліхтарик, теж прихопи. 

— Я нікуди не поїду, у мене реферат, — відрізав Едем. 

Погода була теплою, а небо зоряним. Чудова ніч для заміської прогулянки. Едем їхав першим — тільки його велосипед був оснащений ліхтариком. Час від часу Інара рівнялася з ним і ділилася новими міркуваннями щодо плану дій. 

Інарин план був простий, але це була не та простота, що межує з геніальністю, а та, яка сусідить із наївною безпечністю. Христина, знайома Інари зі школи танців, мала заможних батьків, що зараз мандрували Європою. Тиждень тому дівчина влаштувала вечірку, яку відвідала й Інара. Тепер Інара розуміє — це була дурна ідея, але тиждень тому їй здавалося, що буде весело. А ще в молодої господині був «Полароїд», і він опинився не в той час і не в тому місці — й зафіксував Інару в найбільш непідходящий для знімкування момент. Який? Інара не зізналася, але коли пізніше Едем узявся випитувати у спільних знайомих, що було на тому фото, то більшість запропонованих варіантів сходилася на молодому викладачеві, якого Інара поцілувала, бо побилася об заклад, — і втрапила в цей момент в об’єктив. 

Тепер Інара хотіла викрасти це фото, бо воно стало знаряддям шантажу. Для цього Едем мав заявитися до Христини й на правах однокурсника відволікти її розмовами біля хвіртки, поки юна розвідниця Інара прокрадеться в дім через задні двері й викраде знімок. Едем у цей план не вірив. Урешті-решт, думав він, виявиться, що Христина вдома не сама, або ж у неї є пес і вона випускає його на ніч у сад. Отже, наткнувшись на перепону, вони просто розвернуть велосипеди, і в пам’яті Едема залишиться теплий весняний вечір та прогулянка з найнезвичайнішою дівчиною. 

Їхати довелося близько години, і Едем пошкодував, що не прихопив фляги з водою. Нарешті вони знайшли потрібну вулицю, обабіч якої потопали в квітучих деревах двоповерхові будинки. Асфальт тут здавався чорнішим, ніж на сусідніх вулицях, наче по ньому пройшлися смолою. Три вуличні ліхтарі: на перехрестях і один у центрі. Едем з Інарою злізли з велосипедів і покотили їх, тримаючись центру дороги й намагаючись не привертати уваги дворових псів, хоча колеса видавали такий звук, ніби вони торкаються не асфальту, а липкої стрічки. Деякі будинки стояли в темряві, у віконцях інших ряхтіло холодне світло телевізора. В одному з дворів темна постать схилилася над