Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

— Він зараз у реанімації, — додав лікар. — Наступні кілька годин будуть вирішальними.

Я дивилася на нього, на його губи, які рухалися, вимовляючи ці слова, але сенс їх не доходив до мене повністю. Ігор… критичний стан… реанімація… Він може… Я не змогла навіть подумати це слово до кінця. Просто не могла.

— Ви можете побачити його, але ненадовго, — промовив лікар уже м'якше, і в його голосі з’явилися нотки співчуття. Він бачив, як мене ламає. Але я не могла показати цього зараз. Я повинна була бути сильною. Для Валі. Для Ігоря. Для… кого завгодно, але тільки не для себе.

Я автоматично кивнула і, здається, подякувала, хоча навіть не пам’ятаю своїх слів. Лікар пішов, а я залишилася стояти в коридорі лікарні, не відчуваючи нічого, крім холоду, який розтікався всередині мене, паралізуючи всі думки.

У мене паморочилася голова, серце билося нерівно, а паніка росла всередині, накочуючи, як хвиля, яка от-от зіб’ється в шторм. Я сіла на найближчу лавку, тримаючись за поручень, ніби це могло врятувати мене від падіння в прірву, що відкривалася прямо переді мною. Я бачила лікарняний коридор, білі стіни, людей у білих халатах, які рухалися повз мене, і цей світ здавався мені нереальним. Як це могло статися? Щойно ми пережили цей кошмар із Валею, і тепер це?

Я не могла втратити його. Я просто не могла. Як би я не намагалася змусити себе відпустити його, прийняти його зраду, змиритися з тим, що наш шлюб зруйновано, — це було одне. Але втратити його назавжди? Втратити людину, яка була частиною мого життя стільки років, яка була батьком моєї дитини? Це було зовсім інше. Я не була готова до такого. Це не може бути правдою. Це не може бути його кінцем.

«Він був таким сильним, — подумала я, у відчаї чіпляючись за цей образ. — Таким сильним, упевненим, непохитним». Навіть коли ми сварилися, навіть коли я ненавиділа його, я завжди знала, що він — сильний. Він був тією скелею, навколо якої будувалося моє життя. Навіть коли ця скеля розбивала мене на уламки, я все одно сприймала її як незламну.

А тепер… тепер лікар каже, що він може померти?

Я закрила обличчя руками, намагаючись стримати сльози, які вже давно готові були прорватися. Мене роздирало навпіл: я не могла навіть зрозуміти, що відчуваю. Гнів? Страх? Біль? Усе це злилося в один потік, який захоплював мене у своєму вирі. Я розуміла, що можу втратити Ігоря, і ця думка була нестерпною.

Я піднялася з лавки, не відчуваючи своїх ніг, і рушила в бік реанімації. Мені дозволили зайти до нього лише на кілька хвилин. Від однієї думки, що я побачу його в такому стані, мене охопив страх. Але я змусила себе йти. Я повинна була його побачити.

Коли я увійшла в палату, повітря здавався густим, важким. Ігор лежав на ліжку, оточений моніторами і трубками, а його обличчя було майже блідим. Це був не той Ігор, якого я знала. Він виглядав чужим, майже не схожим на себе. Тільки його руки, міцні, з довгими пальцями, залишалися такими ж знайомими. Я завжди пам’ятала його руки. Пам’ятала, як вони торкалися мене, як тримали нашу доньку, як працювали з інструментами чи тримали кермо.

Я сіла поруч і обережно взяла його за руку. Вона була холодною, і ця прохолода пробрала мене до самого серця.

— Ігоре… — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу.

Його груди ледь помітно здіймалися під рівномірний ритм апарату вентиляції. Я хотіла сказати йому щось, але слова застрягли в горлі. «Як ти міг довести нас до цього? Як ми взагалі опинилися тут?» — питала я його подумки. Але ці питання були марними. Він не відповість. Може, вже ніколи не відповість.

Я впала в безодню власного горя, нахилившись до його руки, і сльози нарешті полилися. Я плакала не тільки через страх його втратити. Я плакала через все: через любов, яку я до нього відчувала, через ненависть, яка змішалася з цим почуттям, через зраду, яка розривала моє серце на частини, і через те, що, можливо, я ніколи не зможу йому пробачити, навіть якщо він виживе.

Але водночас я усвідомлювала: якщо він не виживе, я не пробачу цього собі. Я не пробачу, що не сказала йому всього, що думала, що не подивилася йому в очі востаннє і не спитала: «Чому?»

Мій світ знову валився, як і того дня, коли він пішов до Каті. Тільки цього разу це була не метафора. Цього разу він міг зникнути назавжди.

— Ігоре, ти повинен боротися, — прошепотіла я, стискаючи його руку. — Для Валіньки. Для себе… І навіть для мене, якщо я ще маю хоч якесь значення.

Але він залишався нерухомим. І тільки апарати холодно фіксували його життя, нагадуючи мені, що це життя висить на волосинці.

Я сиділа поруч із ним, тримаючи його холодну, нерухому руку. Час перестав існувати. Я не знала, скільки хвилин чи годин я просиділа так, дивлячись на його обличчя, яке тепер здавалося таким чужим. Його вії ледь помітно тремтіли, але очі залишалися заплющеними. Це було не те обличчя, яке я пам'ятала: сильне, впевнене, завжди трохи гордовите. Це обличчя тепер належало людині, яка балансувала між життям і смертю, і від цього видихало крихкість, яка розривала мене на шматки.

— Ігоре, чуєш мене? — прошепотіла я, нахиляючись ближче до нього. Мій голос зірвався, але я продовжувала говорити, не знаючи, чи доходять до нього мої слова. — Ти повинен боротися. Будь ласка, не здавайся. Не кидай нас. Не кидай мене… вдруге.

Ці слова пройняли мене до кісток. Вони вийшли так несподівано, що я сама злякалася. Але це була правда. Ігор уже одного разу покинув мене, коли пішов до Каті. Тоді я відчувала, ніби в мене відібрали все, що мало хоч якусь цінність. Але зараз… зараз його фізична відсутність була незрівнянно страшнішою. Бо тоді, навіть коли я ненавиділа його, навіть коли я лаяла його подумки, навіть коли я бажала забути його обличчя, я все одно знала, що він існує. Що він є десь поруч, нехай і не зі мною. А зараз... Зараз він лежав тут, а я не знала, чи зможе він ще колись відкрити очі.

— Я… я знаю, що ми зробили багато помилок, — продовжувала я, відчуваючи, як сльози знову заливають моє обличчя. — Я знаю, що ти зробив багато болючого. Я теж не була ідеальною. Але… Але ти не можеш так просто піти. Це буде несправедливо, чуєш? Це буде… неправильно. У нас ще є шанс. Я можу… ми можемо…