Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Різкий спалах світла і електричні розряди розірвали простір, охопивши Віктора. Він відчув, як його тіло розривається між часами. Біль, наче тисячі голок, пронизував кожну клітину. Він стиснув зуби, намагаючись триматися, але потік енергії був невблаганним. Світло змінилося, і раптом він відчув щось тверде під ногами. Він більше не був у 1709 році.

Перші миті після приземлення він навіть не міг точно усвідомити, де він. Тільки відчув пісок під ногами і тепло повітря, яке наповнювало його легені. Небо було іншим - блакитним, без жодної хмари. І не було цих звичних для нього попелистих відтінків, що панували над Європою, де війна і руйнування стали нормою.

Віктор важко дихав, стоячи посеред пустельного пейзажу. Сонце пекло нещадно, а вітер здіймав хмари пилу. Він підняв голову й озирнувся. Перед ним простягалася нескінченна рівнина, а на обрії виднілися силуети будівель. Він швидко зрозумів - це була Австралія, одна з небагатьох країн, що залишилися осторонь Третьої світової війни. На мить його охопила радість: він уникнув хаосу війни, але це швидко змінилося холодним усвідомленням.

- Якби не ці мандрівники, я впевнений, що ця зміна стала би визначною для всієї України. Але вони вдруге мені завадили... – говорив Віктор, тяжко дихаючи. – Цей нестабільний вихор... Ще й пристрій мені зруйнували!

Пристрій для подорожей у часі був серйозно пошкоджений, а всі запаси речовини "Хроно-86" залишилися в напівзруйнованій лабораторії в Україні, до якої він тепер не мав доступу, навіть той невеликий запас, який залишався в браслеті, не давав шансів зробити безпечну подорож. Повернення було неможливим.

- Якщо я не можу користуватись «Хроно-86», то я повинен розробити свою речовину... Але спочатку мені потрібен дім. – говорив він, виходячи на доріжку, яка вела у місто.

Протягом наступних років Віктор намагався пристосуватися до нового життя. Він оселився в спеціально збудованому урядом Австралії місті Новий Витон, яке стало притулком для біженців із зруйнованих війною країн. Тут жили вихідці з України, Польщі, країн Балтії та інших регіонів, але не з Росії, адже саме вона розпочала війну. Це місце стало новим домом для тисяч людей, які втратили все через конфлікт.

Місто не було великим, але кожен його будинок, кожен квартал нагадував вцілілі острівці з колишньої реальності. Українці, поляки, грузини, а згодом і інші, що залишили свої країни, знайти порятунок, створили тут невелике, але згуртоване співтовариство.

Віктор швидко влився в суспільство, знайшовши престижну роботу в місцевому науково-дослідницькому центрі, спостерігаючи за зусиллями людей, які намагалися відновити те, що зруйнувала війна. Його здібності до інженерії та фізики дозволяли йому працювати з високотехнологічними пристроями, однак Віктор розумів, що його справжня мета - не допомога у відновленні світу. Це було лише тимчасове виправдання.

Він думав про одне: як зібрати всі матеріали, щоб знову розпочати створення машини часу. Він більше не міг опиратися цьому внутрішньому пориву.

Йому доводилося подорожувати країною у справах, і саме під час поїздки до Канберри, він вирішив змінити напрямок свого плану, у центрі йому не вистачало ресурсів для створення нової машини часу, тому він вдався до хитрощів.

Після одного з наукових форумів він попросив організувати йому зустріч з представниками уряду Австралії. Після кількох днів обговорень і переговорів з різними представниками урядових структур, йому нарешті вдалось організувати зустріч з кількома високопосадовцями. Кімната, де відбувалася зустріч, була строгою та лаконічною - темні стіни, на яких висіли карти світу, по обидва боки великого столу сиділи чоловіки в костюмах, що свідчили про їхній статус. Повітря було важким від офіціозу, а обличчя міністрів і їхніх радників виражали спокій, але в їхніх очах все ж була настороженість.

- Ви серйозно вважаєте, що машина часу - це реальність? - першим заговорив один з міністрів, склавши пальці на підборідді, з сумнівом оглядаючи Віктора. Його голос був холодним, ніби він хотів витягнути кожне слово з цього чоловіка, перед тим як відкинути всю цю ідею як відверту вигадку.

Віктор відповів поглядом, не відводячи очей від чиновника. Він знав, що такі запитання не є випадковими. Це була перевірка. Перевірка на правдивість і на серйозність його намірів. І він був готовий дати відповідь.

- Я не лише вважаю. - його голос був тихим, але переконливим. - Я її створив.

І з цими словами Віктор поклав на стіл перед міністрами поламаний браслет.

Спочатку це був лише слабкий спалах - спалахи світла, які здавались примарними у цьому строгому, наповненому спокоєм просторі. Потім з’явилася повітряна хвиля, що нагадувала коливання води після того, як камінь падає в ставок. Це була нестабільна аномалія, вихор часу, який створювався і деформувався просто перед їхніми очима.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Жоден з чиновників не наважувався зробити рух. Один із них, на вигляд найбільш скептичний, відкинувся в кріслі, його обличчя стало бліднішим. Інший, з більш вираженим інтересом, вийшов з-за столу, нахилившись вперед, намагаючись роздивитись це явище. Усі погляди були прикуті до цього незрозумілого, але переконливого прояву доказів.

- Це... це неможливо... - тихо прошепотів один із міністрів.

Віктор бачив, як їхні обличчя змінюються, як сумніви відступають, і на їхніх місцях з’являється зацікавленість. Вони більше не дивились на нього, як на божевільного вченого. Тепер у них був шанс.

- Але це був нестабільний вихор. - додав Віктор, вже не сумніваючись у своїх словах. - Для стабільної подорожі мені не вистачає ресурсів.

Ці слова, мов молоток, вдарили по столу, розсіюючи останні сумніви. Ще кілька миттєвих поглядів, і всі розуміли, що це не просто фантазії або забаганки вченого. Це було щось більше. І з кожною секундою в кімнаті ставало очевидно: Віктор не просто мав технологію, він мав ключ до того, що могло змінити все.