Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

«Посилання на інциденти на Узгір’ї, на сорок чотири трупи нічого не дали, — стримався від ствердження відьмак. — Якщо не брати до уваги того, що всі, мабуть, стенули плечима. І напевне дали розлогу доповідь про науку, яка вимагає жертв. Про мету, яка виправдовує наслідки».

— Дегерлунд, — продовжив Пінетті,— постав перед комісією й вислухав сувору догану. За те, що займався гоетією, за вбитих демоном людей. Був пихатим: мабуть, розраховував на підтримку Ортолана. Але Ортолан наче про нього забув, цілковито віддався своєму найновішому захопленню— роботі над формулою надзвичайно результативного та універсального гною, що має зробити революцію в сільському господарстві. Залишений наодинці, Дегерлунд узяв інший тон. Плаксивий та жалісний. Видавав себе за скривдженого. За жертву в рівній мірі власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким він викликав демона настільки могутнього, що його неможливо було контролювати. Присягався, що бавитися гоетією кине, що навіть ніколи про неї не помислить. Що цілком присвятить себе дослідженням удосконалення людського роду, трансгуманізму, інтрогресії та генетичного модифікування.

«І йому повірили», — стримався від ствердження відьмак.

— Йому повірили. Вплинув на те Ортолан, який раптом з’явився перед комісією у випарах гною. Назвав Дегерлунда коханим юнаком, який і справді припустився помилок, але хто ж безпомильний. Не сумнівався, що юнак виправиться й що він сам цьому порука. Просив, аби комісія темперувала гнів, проявила компасію та кондемновала юнака. Нарешті оголосив Дегерлунда своїм спадкоємцем та сукцесором, віддав у його розпорядження Цитадель— свою приватну лабораторію. Сам він, заявив, лабораторії не потребує, бо вирішив трудитися та експериментувати під голим небом, на полях та городах. Біруті, Рябому та іншим ця ідея припала до смаку. Цитадель із точки зору її недоступності могла б вважатися за місце уособлення. Тож Дегерлунд потрапив у власну пастку. Виявився під хатнім арештом.

«А скандал замели під килим», — стримався відьмак.

— Підозрюю, — Пінетті швидко на нього глянув, — що вплив на те мали й уявлення про тебе, твою особу та репутацію.

Ґеральт звів брови.

— Кажуть, що ваш відьмачий кодекс, — продовжив чародій, — забороняє вбивати людей. Але про тебе кажуть, що ти трактуєш той кодекс досить вільно. Що бувало з тобою всяке, що кілька— щонайменше— осіб попрощалися з життям із твоїх рук. Біруту та інших огорнув страх. Що ти повернешся до Ріссбергу й закінчиш справу, а при нагоді й вони можуть отримати по голові. А Цитадель— це стовідсотково безпечна криївка, перетворена на лабораторію давня гномська гірська фортеця, нині ще й магічно захищена. Ніхто до Цитаделі не дістанеться, немає на це способів. Тож Дегерлунд не тільки ізольований, але й безпечний.

«Як безпечний і Ріссберг, — стримався відьмак. — Застрахований від скандалу й компрометації. Дегерлунда ізольовано, скандалу немає. Ніхто не довідається, що нахаба й кар’єрист ошукав та надурив чародіїв із Ріссбергу, які вважають себе— і вважаються іншими— елітою магічного братства. Що, користаючись із наївності та дурості тієї еліти, дегенерат та психопат міг безперешкодно вбити сорок із гаком людей».

— У Цитаделі,— чародій надалі не спускав із нього очей, — Дегерлунд буде під опікою та наглядом. Не викличе вже жодного демона.

«Ніколи не було жодного демона. І ти, Пінетті, добре про це знаєш».

— Цитадель, — відвів погляд чародій, дивлячись на судна на рейді,— розташована в скелях гірського комплексу гори Кремора, тієї, біля підніжжя якої лежить Ріссберг. Намагання вдертися туди прирівнювалося б до самогубства. І не тільки через магічний захист. Пам’ятаєш, про що ти нам тоді розповідав? Про одержимого, якого ти вбив? У стані вищої необхідності, рятуючи одне добро коштом іншого, тим самим знецінюючи безправність забороненого вчинку? Ну то ти, певно, розумієш, що зараз обставини виключно інші. Ізольований Дегерлунд не становить реальної та безпосередньої загрози. Якщо ти хоча б торкнешся його пальцем, то вчиниш дещо заборонене та безправне. Якщо спробуєш його вбити, підеш під трибунал за спробу вбивства. Утім, дехто з наших— я про те знаю— має сподівання, що ти саме так і зробиш. І скінчиш на ешафоті. Тому я раджу: облиш. Забудь про Дегерлунда. Дай справам іти своїм ходом. Мовчиш, — ствердив факт Пінетті.— Втримуєшся від коментарів.

— Бо немає чого коментувати. Мене цікавить лише одне. Ти й Цара. Залишилися ви в Ріссберзі?

Пінетті засміявся. Сухо й нещиро.

— Нас обох, мене та Харлана, попросили на вихід за власним бажанням через стан здоров’я. Ми залишили Ріссберг і ніколи вже туди не повернемося. Харлан їде в Повісс, на службу до короля Рида. Утім, я схиляюся до ще дальшої подорожі. В Імперії Нільфгард, як я чув, магів сприймають інструментально й без особливої пошани. Але й платять їм добре. А якщо вже говоримо ми про Нільфгард… Мало не забув. У мене є для тебе прощальний презент, відьмаче.

Він відіп’яв рапці, окрутив ними піхви й вручив меч Ґеральтові.

— Це для тебе, — сказав, перш ніж відьмак устиг відізватися. — Я отримав його на шістнадцятий день народження. Від батька, який не міг змиритися, що я вирішив піти до школи магії. Розраховував він, що подарунок зробить так, що я, ставши володарем такої зброї, відчую обов’язок триматися сімейної традиції та виберу військову кар’єру. Що ж, батька я підвів. У всьому. Не любив полювати, бажав рибалити. Не оженився на єдиній дочці його сердечного товариша. Не став вояком, меч обростав пилюкою в шафі. Він мені ні до чого. Тобі він послужить краще.

— Але ж… Пінетті…

— Бери, не комизися. Знаю, що твої мечі зникли й що в тебе проблеми.

Ґеральт узяв обплетене шкірою ящірки руків’я, до половини вийняв лезо з піхов. Дюймом вище від ефеса стояв герб у вигляді сонця з шістнадцятьма промінцями, навперемін рівними та вигнутими, що в сонячній геральдиці символізували блиск та сонячний жар. У двох дюймах за сонцем починалася інскрипція, виконана красиво стилізованими літерами, славетний фірмовий знак.

— Клинок із Віроледи, — ствердив Ґеральт факт. — Цього разу автентичний.

— Прошу?

— Нічого, нічого. Дивуюся. І все ж не знаю, чи можу я його прийняти…

— Можеш його прийняти. Власне, ти його вже прийняв, маєш його в руці. До дідька, не комизися, я ж кажу. Даю тобі цей меч із симпатії. Аби ти зрозумів, що не кожен чародій— ворог. А мені більше знадобляться вудки. У Нільфгарді хороші й чисті річки, у них сила-силенна форелі та лососів.

— Дякую. Пінетті?

— Так.

— Ти даєш мені цей меч виключно із симпатії.

—Із симпатії, авжеж, — чародій понизив голос. — Але, може, не виключно через неї. Яка мені, урешті, різниця, що ти зробиш, якій меті цей меч послужить? Я прощаюся з