Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Особливо після майєнської потреби, — холодно зауважив Золтан Хівай. — Після виграної баталії завжди збільшується приплив добровольців. Менше їх стане, як розійдеться звістка про військо Менно Коегорна, що суне вверх по Іні, залишаючи позаду тільки голі воду й землю.

— Аби тоді тільки приплив в інший бік не розпочався, — пробурмотів Кранмер. — Якось я довіри до добровольців не маю. Цікаво, що кожен другий дезертир — доброволець.

— Як ви можете… — Ярре мало не вдавився. — Як можете мовити щось подібне, пане… Я з ідейних причин… На війну справедливу й слушну… Мати-батьківщина…

Під ударом, від якого, як здалося хлопцеві, аж фундамент будівлі захитався, один із ґномів, що билися, гепнувся на підлогу, аж курява зі щілин дощок пішла на півсажня вгору. Але, упавши цього разу, замість того, аби скочити на ноги й гепнути опонента, лежав, безвладно й беззбройно рухаючи кінцівками, нагадуючи величезного, перекинутого на спину хруща.

Денніс Кранмер устав.

— Справу розв’язано! — оголосив голосно, обводячи поглядом корчму. — Місце командира роти, що є вакантним із часу героїчної смерті Елькани Фостера, який поліг на полі слави під Майєною, отримує… Як тебе, сину? Бо я забувся.

— Бласко Ґрант! — переможець у кулачному бою виплюнув на підлогу зуб.

— … отримує Бласко Ґрант. Чи є ще якісь спірні питання, що стосуються підвищення? Немає? От і добре. Господарю, пива!

— Про що то ми?

— Про війну справедливу, — почав перераховувати Золтан Хівай, відгинаючи пальці. — Про добровольців. Про дезертирів…

— Власне, — перервав його Денніс. — Знав я, що до чогось хотів повернутися, а справа торкалася добровольців, що зраджують і дезертирують. Пригадайте собі отой цінтрійський корпус Віссегерда. Сучі сини, виявляється, навіть знамен не змінили. Знаю те від кондотьєрів Вільної Компанії, від бандерії Юлії «Солодкої Вітрогонки». Під Майєною бандерія Юлії з цінтрійцями зіткнулася. Ішли в авангарді нільфгардського загону під тим самим прапором із левами…

— Призвала їх мати-батьківщина, — похмуро втрутився Скаґґс. — І імператриця Цірі.

— Тихіше, — просичав Денніс.

— Правда, — відізвався четвертий ґном, Ярпен Зігрін, що мовчав до тієї пори. — Тихіше — аж до тиші повної! І не через страх перед вухами в стінах, а тому, що не варто мовити про речі, про які ти ані найменшого уявлення не маєш.

— А ти, Зігрін, — виставив бороду Скаґґс, — оте уявлення маєш, чи як?

— Маю. І одне скажу: ніхто, чи то Емгир вар Емрейс, чи то чаклуни-ребеліанти з Танедду, чи навіть сам диявол не зуміли б ні до чого змусити ту дівчину. Не зуміли б її зламати. Я те знаю. Бо я знаю її. Усе те одруження з Емгиром — то одна містифікація. Містифікація, на яку дали себе спіймати різні дурні… Інше, скажу я вам, у дівки тієї призначення. Цілковито інше.

— Так ти говориш, — пробурмотів Скаґґс, — наче й справді її знав, Зігрін.

— Облиш, — гарикнув несподівано Золтан Хівай. — Із тим призначенням він має слушність. Я в те вірю. Маю для того причини.

— Ет, — махнув рукою Шелдон Скаґґс. — Що тут дарма балакати. Цірілла, Емгир, призначення… Далекі то проблеми. Ближчими є, панове, проблеми такі, як Менно Коегорн і група армій «Центр».

— Ага, — зітхнув Золтан Хівай. — Щось бачиться мені, що не мине нас велика баталія. Може, навіть найбільша, яку історія знала.

— Багато, — буркнув Денніс Кранмер, — насправді багато що вирішиться…

— А ще більше скінчиться.

— Усе… — Ярре відригнув, увічливо заслоняючи рота долонею. — Усе скінчиться.

Ґноми якийсь час приглядалися до нього, не кажучи ні слова.

— Не зовсім я, — відізвався врешті Золтан Хівай, — зрозумів тебе, юначе. Не хотів би ти пояснити, що саме мав на увазі?

— На княжій раді… — Ярре затнувся, — в Елландері, значить, говорилося, що перемога в цій великій війні тому є такою важливою, бо… Бо то є велика війна, яка покладе край усім війнам.

Шелдон Скаґґс пирхнув і заплював собі бороду пивом. Золтан Хівай заіржав уголос.

— А ви, панове, так не думаєте?

Тепер настав час пирхати Деннісові Кранмеру. Ярпен Зігрін зберіг серйозність, дивився на хлопця уважно й наче зі співчуттям.

— Синку, — сказав він нарешті дуже серйозно, — глянь. Отам, біля шинкваса, сидить Евангеліна Парр. Вона, треба визнати, є статечною. Ба, навіть великою. Але, незважаючи на її розміри, вона, поза всіма сумнівами, не є курвою, яка може покласти кінець усім курвам.

* * *

Повернувши в тісний і безлюдний провулок, Денніс Кранмер затримався.

— Тре’ мені тебе похвалити, Ярре, — сказав він. — Знаєш за що?

— Ні.

— Не вдавай. Переді мною не мусиш. Варто похвалити тебе, що ти й оком не змигнув, коли про ту Ціріллу мовлено було. І ще більше похвально, що ти рота тоді не розтулив… Ну-ну, не корч пику. Я багато знав про те, що в Неннеке відбувалося за храмовим муром, можеш уже повірити мені, що багато. А якщо тобі того мало, то знай, що чув я й те, яке ім’я торговець тобі в медальйон записав. Тримайся так і далі. — Ґном тактовно зробив вигляд, що не помітив рум’янцю, який залив лице хлопця. — Тримайся так і далі, Ярре. І не тільки в справі Цірі… На що ти дивишся?

На стіні зерносховища, що її було видно в прольоті вулички, виднівся кривий, вапном вимальований напис, що проголошував: «РОБИ КОХАННЯ, А НЕ ВІЙНУ». Відразу під ним значно меншими літерами хтось нашкрябав: «РОБИ КУПУ ЩОРАНКУ».

— В інший бік дивися, дурню, — рявкнув Денніс Кранмер. — За саме споглядання таких написів можна відгребти, а скажеш щось невчасно, так прив’яжуть до стовпа та криваво шкіру з хребта злуплять. Тут суд швидкий! Надто швидкий!

— Я бачив, — буркнув Ярре, — шевця в дибах. Наче за сіяння дефетизму.

— Його сіяння, — серйозно підтвердив ґном, тягнучи хлопця за рукав, — полягало, скоріше за все, у тому, що, відправляючи сина до загону, цей чоловік плакав замість того, щоб вигукувати щось патріотичне. За сівбу серйознішу інакша тут кара. Ходімо, покажу.

Вони увійшли на плац. Ярре відступив, закриваючи рукавом рота та носа. На великій кам’яній шибениці висіло кільканадцять трупів. Деякі — видавали те вигляд і запах — висіли вже довго.

— Отой, — указав Денніс, одночасно відганяючи мух, — робив на мурах дурнуваті написи. Отой твердив, що війна — це справа панів і що нільфгардські рекрутовані хлопи не є його ворогами. Отой по п’яні розповідав такий ось