Читати книгу - "Остання любов президента"

Ми присідаємо за круглий стіл, щоби перекусити.

— Ти знаєш. — Старий відірвав погляд від порізаної лікарської ковбаси, що лежала не на тарілці, а на сірому магазинному папері. — Виявляється, держава винна мені півтори тисячі карбованців! Уявляєш?

— Це ж як?

— Я ж не отримував пенсію кілька років, от і назбиралося. Зараз тільки перейти в соцзабез, отримати довідку, і я — мільйонер! Куплю виделки, ложки, тарілки!

— Потрібно з Труханова усе позабирати. Адже там усе є!

— Труханов тепер — дача! Я там буду відпочивати влітку, а взимку купатись. А сюди треба придбати усе окремо. Можемо разом перейти до Сінного. Цей мотлох копійки коштує.

У двері зазирає голопузий сусід.

— Давиде, там тобі телефонують із-за кордону!

Старий швидко виходить, а повертається збентежений.

— Якийсь ідіотизм! — бурчить він. — Телефоністка сказала, що мені намагалися додзвонитися з Відня, але не змогли. Звідки вона знає? Адже вона тут, у нас на АТС сидить, дурепа пришелепкувата!

— Може, це через неї не змогли додзвонитися, тому вона і знає? — припускаю я.

— Он воно що! — розуміє старий. — Все може бути, все може бути. Але все одно добре. Виходить, вони ще у Відні.

101

Київ. Вересень 2004 року. П'ятниця.

— Покажіть, будь ласка, цю, із зеленими смужками, — звертаюсь я до продавщиці.

Вона стає на маленький стільчик і акуратно знімає з полиці тарілку, яка мені сподобалася.

— Туреччина? — запитую я.

— Та що ви, Франція! Погляньте на ціну.

— На скільки персон сервіз?

— На чотири, шість і дванадцять.

Я замислююся. Сервіз — це найперше, що спало мені на думку, коли я подумав про новосілля Нілочки. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що саме така думка завітає і в голови інших гостей. А навіщо їй більше, ніж один сервіз?

Я повертаю тарілку продавщиці, проходжуся згаслим поглядом по інших тарілках і супницях і сам собі киваю. У магазині «Фарфор», що на Хрещатику, мені більше нічого робити. Йду до ЦУМу. Я радію, що там є величезний вибір тостерів, але в моїй голові раптом з’являється нова думка: «Це друге, що прийде в голову гостям придбати на входини!»

Але третя ідея повинна бути оригінальною! Я купую в кафе універмагу розчинний капучіно в одноразовому стаканчику. Присідаю до столу і думаю.

А в голові замість своїх думок — запах парфумів Жанни з Об’їзної. Вона знову була в нас у гостях вчора ввечері. І я не відчував ніякого протесту чи роздратування. Ми сиділи за столом, пили біле вино й їли курку-гриль, яку принесла Жанна. Вона була одягнена охайно, навіть зі смаком, а в її жестах і поглядах відчувалася м’яка, навіть, можливо, ніжна млявість. А йдучи, вона сказала мені: «Чому Світлана телефонує мені, а ти — ні?»

«І коли ж це ми з нею перейшли на «ти?» — намагаюся я пригадати, але не можу.

— Дядю, дайте на бутерброд! — тягне мене за рукав мале циганча у джинсах і джинсовій куртці.

— Йди мий машини, там платять! — Відрізаю йому я, не відволікаючись від власних думок.

— Бери мий сам, мудило! — дзвінко вигукує він і повертається до іншого столика.

Що ж я маю купити? Я дивлюся на годинник. До новосілля залишилося півгодини. Я запізнюся у будь-якому випадку. Світлану я вже попередив, що додому прийду пізніше. Усе начебто нормально, але немає подарунка.

Я знову проходжу повз велику кількість відділів та зупиняюся перед вітриною з фотоапаратами.

— Ідея! Хороший фотоапарат і чудовий букет троянд!

— Ось цей? «Олімпус?» — перепитує хлопець-продавець.

— Так, цей, з нормальною оптикою. І плівку «Кодак».

Тепер можна купувати квіти. Нікому не спаде на думку дарувати на новосілля фотоапарат. Я в цьому впевнений!

Я під’їжджаю на таксі до дев’ятиповерхового будинку. Номер будинку тринадцять, другий під’їзд, квартира шістдесят три, четвертий поверх.

За дверима — напрочуд тихо. Невже інші гості теж запізнюються?

— Ой, Сергію Павловичу! Ви прийшли! — радіє Нілочка. — Як добре!

— Я що, перший?

— Ні, ви єдиний!

Вона обхоплює двома руками букет аристократичних блідо-жовтих троянд. Пакет із фотоапаратом і плівкою залишається тим часом в моїх руках.

— Ви проходьте, проходьте в кімнату! Я миттю, тільки вазу візьму!

У квартирі пахне щойно завершеним ремонтом. Усе чистеньке, новеньке. В коридорі стіни салатові, а у вітальні — рельєфні німецькі шпалери з ледь помітним малюнком у пастельних тонах. Новенькі меблі, круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. Накритий для двох. Я таки дійсно єдиний гість. Новосілля для вузького кола! Вірніше — для начальника. Гаразд. Однаково в повітрі витає аромат спецій і смаженого м’яса. А я дуже голодний. Голодний і в гарному настрої. Як це не дивно, але мені справді подобається робити подарунки! I радість на гарному личку Нілочки виглядає дуже щиро, так що кортить погладити її або навіть поцілувати.

На столі в мельхіоровому відерці пляшка червоного напівсолодкого шампанського — саме таке, яке найбільше мені смакує.

— Я відкрию сама! — Нілочка перебиває моє бажання допомогти завзятим, грайливим поглядом.

Вона одягнута у джинси й синю шовкову сорочку у обтяжку, вони ніби навмисно придбані на розмір меншими.

Вона притримує корок, поки газ, шиплячи, виривається з пляшки.

— Якби ви тільки знали, яка я вам вдячна! — Нілочка піднімає келих. — Ви собі цього навіть уявити не можете!

— Чому ж це не можу! — не погоджуюся я, але відразу розумію, що в її словах немає жодної спроби засумніватися в силі моєї фантазії. — Хоча, може, не до кінця.

Нілочка сміється.

— А на роботі ви зовсім інший!

— На роботі всі інші! Ви також! От якби ви прийшли на службу ось так, та й ще зі своїм дзвінким сміхом, то вас би миттю у мене вкрали!

— Не вкрадуть! — Завзяте сяйво її зелених оченят знову радісно осяяло мене та пройшло наскрізь, як радіація. — Давайте я вам салатику покладу!

Ми їли й пили, їли й пили, ніби всі ці салати, телячі відбивні, картопля-фрі були якимось голограмами. Ось вони стоять на столі. Нілочка кладе мені вже другу відбивну, а мій шлунок не відчув ще першої. На моїй душі і в тілі напрочуд легко. Таке відчуття, ніби я втрачаю