Читати книгу - "Остання любов президента"

Нарешті, не відчуття ситності, а швидше за все, спорожнілі салатниці й блюда зупиняють мене.

— Досить! — Я піднімаю руку і жартівливим жестом шарахаюсь від решток їжі. — Тепер тільки десерт!

Нілочка прибирає зі столу брудний посуд і несе його на кухню.

Я з тривогою позираю на двері, через які вона зараз занесе який-небудь торт. Навіть найменший торт виявиться завеликим для двох.

Але цієї миті у дверях з’являється вона — в синьому шовковому халаті, підперезана таким самим синім паском. Вона зупиняється перед столом. Грайливо дивиться на свої босі ніжки, потім на мене.

— Ви ж полюбляєте солодке, — напівпошепки каже вона, і синій халатик спадає на підлогу.

Нілочка застигає у позі Венери Мілоської, та на відміну від Венери, у неї все на місці, і я не можу не визнати, що голизна їй до лиця. Я дивлюсь на неї і відчуваю прискорення руху крові. Я трішки сторопів. Червоне шампанське пригальмувало мої думки, але прискорило природну, здорову реакцію тіла на жіночу голизну.

І я сиджу, дивлюся на неї, не моргаючи, а сам метушливо шукаю у своїй голові раціональне пояснення бажанню підвестися й полинути до неї. Та розумію, що поки шукатиму це пояснення, не підведусь. Ось мій порятунок! Треба просто засипати мозок різними запитаннями на зразок: «Навіщо мені це?», «Чим це може скінчитися?». Потім спадає на думку цілком просте пояснення: «Але ж у мене дружина чекає двійню!» Я переводжу подих. Ніби вийшло.

Але в її очах — здивування та запитання.

— Вибач, — я намагаюся говорити якомога ніжніше. — Ти ж усе розумієш! Ми чекаємо дитину. Двох...

Її обличчя виражає боротьбу емоцій. Вона втримує на губах посмішку, а очі бігають, мовби шукаючи шляху до відступу.

— Я просто не знаю, як висловити вам свою вдячність, — шепоче вона.

І тут її очі втупилась у мій подарунок, що лежав на дивані.

— Сергію Павловичу, а ви мене пофотографуйте! Хоч не так прикро буде! Бо що ж тоді виходить, що я даремно все перед вами відкрила?!

«Хоч не так прикро буде? — міркую я. — Тоді, все ж таки прикро... Хоч це й так зрозуміло!»

Я швиденько — з допомогою червоного шампанського — уявив себе голого на її місці перед жінкою, яка й не збирається роздягатися.

— Так, — підтримую я її. — Чудова ідея!

Я заряджаю в «Олімпус» плівку, і ми сміємося щосили, поки я, як справжній папараці й Зевс водночас, метаю у неї спалахи-блискавки. А вона дивує мене своєю еротичною грацією, і її тіло набуває дивовижних, але природних поз, лінії її тіла починають двоїтися у моїх очах. Вона лягає на підлогу, розкидає руки й ноги в боки, і її голос весело бринить: «А зараз зверху! Ось так! А тепер біля дверей!»

Якоїсь миті я розумію, що грає музика. Нічний інтимний блюз. І те, що ми робимо, дуже нагадує танець.

Тридцять шість кадрів оголеної Нілочки заповнюють плівку «Кодак», і ми, зупинившись, переводимо подих, ніби зовсім не фотографуванням займались!

— Дякую! Дякую! — Нілочка швидко піднімається з підлоги, підбігає та цілує мене спочатку у губи, потім у підборіддя. — Я зараз!

Я залишаюся сам. Дивлюся на фотоапарат. Кладу його на диван, а сам повертаюся до столу. Цей танець мені дійсно сподобався, але десь глибоко всередині відчувається дивний осад. Чи то через те, що стримав свої бажання, чи через заздрість до молодості й чарівності Нілочки. При тому, що й заздрість ця неначе не моя. Ніби це не я їй заздрю, а всі інші жінки, що втратили свою свіжість і завзятість.

102

Київ. Грудень 2015 року. Ніч.

— Ти сюди прийшов через картоплю? — дивуюся я.

— Так, але... пане президенте... Це ж стосується «дива»... Виявилося дуже цікаво.

— Гаразд, — важко зітхаю я і порухом голови спрямовую генерала Свєтлова до вітальні. Там ми всідаємося у темно-зелені шкіряні крісла. Між нами стоїть журнальний столик.

— То що там? — запитую я.

— Цей сорт картоплі викрадено з американської лабораторії, — неголосно доповідає Свєтлов. — Розумієте, це американський «топ-сікрет».

— І яким же чином він опинився у нас, та ще й на занедбаному городі?

— Розвідслужба міністерства агрополітики.

— А відколи агропром має свою службу розвідки?

— Давня історія, — киває Свєтлов. — Не хотілося втрачати кадри, а розвідка як така не була потрібна, та й не по кишені. Тому порозкидали спеціалістів по міністерствах. Раніше вони займалися технічним шпіонажем. Але на разі це нам ні до чого: ну викрадуть вони яке-небудь креслення! Нам то що з того? У нас тепер головне — народ прогодувати.

— І ці розвідники поцупили в американців новий сорт картоплі? — здогадався я.

— Так! А Ватикан його легалізував, зареєструвавши божественне диво!

— Розумно! За це варто випити!

Я покликав помічника, і на журнальному столику з’явилася пляшка червоного Артемівського шампанського.

— Коротше кажучи, — продовжував я, — кимось була проведена блискуча операція, яка дозволить нам вирощувати цю чудову викрадену картоплю й надалі?

— Так.

— Але ти знаєш, хто за всім цим стоїть?

Свєтлов заперечливо похитав головою.

— Якби дізнатися, можна було б і достойно нагородити, — міркував я вголос.

— Поцікавтесь у міністерстві агрополітики!

— Зачекай-зачекай. — Я замислився. — Адже міністром агрополітики у нас генерал артилерії Власенко...

— От-от, — ввічливо всміхнувся Свєтлов.

— Тоді ми його і нагородимо!

Власенко дуже рідко потрапляв мені на очі, але новина, яку приніс Свєтлов, потішила і здивувала мене одночасно. Ми ще не все втратили, якщо сільським господарством у нас командують генерали! Це правильно! Більше б нам таких генералів у цивільному житті й поменше у армії!

Ми випили за здоров’я сільгоспміністра та його команди. Незабаром Свєтлов пішов. А я зачинився у ванній, поставив келих із шампанським на підвіконня й замилувався Андріївською церквою. Узвіз був порожнім і безлюдним. Вкрита льодом бруківка блищала у світлі жовтуватих ліхтарів. Світилося кілька вітрин кафе та магазинчиків.

Раптом світло ліхтарів стало яскравішим. Я придивився. Побачив, що до світла ліхтарів додалося ще якесь світло. Виявилося, що знизу по зледенілій бруківці видирається нагору жовтий джип «хаммер». Його потужні фари на мить «зачепили» моє віконце, і я відсахнувся вбік, немов зачувши небезпеку. Світло фар ніби затрималося у моєму келиху з шампанським. Я простяг руку й забрав келих з підвіконня.

Притулившись спиною