Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Є, — відповів Славін. — Є, товаришу генерал. Мені хочеться повірити Кулькову.
Робота — IX
— Геннадію Олександровичу, поясніть мені, будь ласка, — Славін присунув Кулькову чашку кави, — чому ви так необачно повелися з сотенною асигнацією? Невже не могли збути її якось інакше? Навіщо розрахувалися нею в домі друга?
— Випадково, — відповів Кульков зразу, і Славін до кінця зрозумів, що чоловік, який сидить навпроти нього в м'якому кріслі, за маленьким гарним столиком, де завжди сиділи Груздєв, Гречаєв і Коновалов, давно й добре продумав лінію поведінки, відкриваючи далеко не все, що знає, і тільки те, що йому, — з якихось невідомих міркувань, — вигідно.
Славін прийшов до такого висновку після того, як Груздєв поклав перед ним купу папок, у яких було зібрано розмови з усіма, хто знав Кулькова або ж зустрічався з ним протягом останніх двадцяти п'яти років; Савватєєв, кандидат наук з інституту, сказав, між іншим, що Кульков, навчаючись в аспірантурі (дисертації тоді не захистив, професор Іванов допоміг скласти її набагато пізніше, практично написавши її від початку й до кінця), хворобливо, з якоюсь навіть істеричністю ставився до успіхів своїх товаришів по навчанню.
— Послухайте, полковнику, — сказав Славін (як завжди в той момент, коли виникла ідея, його яйцеподібний череп вкривався глибокими, якимись уже старечими зморшками), — а чи не подивитися вашим колегам усі персональні справи професора Іванова? Раніше заздрісники, — в особі Сальєрі, — давали отруту, нині пишуть анонімочку, але це страшніше за отруту, можна довго втішатися, спостерігаючи, як мучиться той, кого оббрехали, воістину, «ой, яка ж це благодать — кістки ближнього обгризать!»
Справу професора взяли з архіву наукового центру; товста; папірець підшитий до папірця; непідписана брудна заява, з якої ще з молодих літ почалися всі його катавасії, була надрукована на машинці; провели через комп'ютер, і виявилось: Славін спочатку нічого не міг збагнути, а потім обличчя його раптом перекосила гримаса якоїсь лютої гидливості, що відстукали заявочку на друкарській машинці самого Іванова; он воно як?!
Славін подзвонив професорові, домовився про зустріч, запропонував побачитися в кафе; почастую смачним тістечком (знав, що Іванов ласун, сам був таким, особливо полюбляв морозиво з тортиками, печуть на вулиці Горького, це справжня насолода), виїхав одразу ж, сподіваючись на те, що розмова може виявитися саморегулюючою, часу на підготовку не було, справжній цейтнот.
— Чого це ви сумний? — спитав Іванов, мазнувши своїми маленькими кабанячими очицями по змарнілому обличчю Славіна.
— Кохана покинула, — відповів той. — Ходжу по порожній квартирі, думаю, як би швидше втекти на море, перед цим закінчивши нарис про вашого брата…
— Якщо покинула, нарис не вийде… Працюється добре тільки в хвилини закоханості, душевного піднесення, коли є бажання самоутвердитись, таємне бажання подивувати ту, якій віддав серце.
— У кого як, — заперечив Славін. — Один мій приятель, композитор, найкраще працює тоді, коли його кидає чергова дружина… «Страждання угодне моїй душі, — запевняє він мене. — Без страждань не було б Достоєвського», коли я сказав, що Тургенєв сформувався на іншій концепції, як, між іншим, і Толстой, він звинуватив мене в тому, що я не розумію нашого національного духу…
— Не гнівайтесь на нього, — зітхнув Іванов. — За вільне трактування національного духу ховаються, як правило, беззахисні люди, невпевнені в собі, які сподіваються на рятівну множинність.
Славін усміхнувся:
— Мої слова.
— Я не честолюбний, — усміхнувся Іванов. — Вважаєте своїми, ну, і вважайте собі на здоров'я, хіба це так важливо, чиї зрештою.
— Я хочу вам запропонувати морозиво з варенням і тортиками… Як ви ставитесь до такої перспективи?
— Позитивно.
— Все-таки наше морозиво найсмачніше, ніде в світі немає смачнішого.
— Нічого подібного! — заперечив Іванов. — Як на мене, найсмачніше морозиво у французів…
— Невже? — здивувався Славін. — Дивно, я думав, що в чому-чому, а в морозиві ми перегнали передові капіталістичні країни… Ви, до речі, де були за кордоном останній раз?
— До того, як мене четвертували?
— Ага.
— У Берліні.
— А перед цим?
— Не пригадую… Здається, в Будапешті…
— А в Парижі коли були?
— Коли мене ще до буржуїв пускали… В шістдесят першому, здається…
— А чому потім перестали пускати?
— Зайнявся новою темою… Закрита, як у нас кажуть… Ну і… Мене, до речі, це не дуже бентежить… Я тут люблю жити. Та й потім з нашими командировочними на Заході себе почуваєш, як бідний родич… Я в Альпах хотів піднятися на фунікулері, снігові поля подивитись, цікаво, то, знаєте, один квиток тридцять швейцарських франків коштував… Майже полонину того, що дають на день! Хай їм грець! Тут я людина, а там ходячий арифмометр: вештаєшся мимо вітрин і підраховуєш, що кому купити, а в номері жуй суху ковбасу! Сором… Я звик жити широко… Тут. Дома.
— Вас перестали пускати не тому, що ви зайнялися закритою темою, Георгію Яковичу, — сумно сказав Славін. — На вас анонімку написали… Дуже підлу. З цього все й закрутилось…
— Так їх на мене без упину пишуть, — Іванов стенув плечима. — Я звик. Людина до всього звикає… Це в молодості обурюються, шукають правди… А в моєму віці доводиться економити час; я тепер і в гори беру з собою роботу, і на море… Приємно на душі, коли працювати цікаво, кайф, як кажуть молоді.
— А хто ще працював над темою, аналогічною вашій?
— Біс його знає… Якось мене це не цікавило… Хотько працював, Улас Хотько, професор з Києва… Чудовий теоретик… Вайцман… Фіма Вайцман… От і все, здається…
— Але ж кандидатська майже на таку тему була в цього… Вилетіло з голови… Щось зв'язане з сумками…
Іванов розсміявся:
— У Кулькова? Сюжет з Чехова, кінське прізвище… Ні, дисертація Гени не варта уваги…
— Що, не цікава?
Невловима посмішка промайнула на тонких, жорсткого обрису губах Іванова; що ж він відповість, подумав Славін; сам же йому писав дисертацію…
— Важко сказати, — Іванов покуштував морозиво, задоволено кивнув. — Між іншим, справді дуже смачне, я такого сорту не їв, беру на озброєння… Що ж до дисертації Кулькова… Гена більше організатор… Як теоретик він не дуже сильний… Чесно кажучи, — але це, звичайно, між нами, — я йому допоміг написати цю роботу…
— По старій дружбі?
— Знову-таки на ваше запитання відповісти нелегко… Гена належить до того типу людей, з якими не можна дружити… Він зручна, дуже славна, зручна людина, але друг…
— По-моєму, «славна людина» цілком може бути синонімом поняття «друг».
— Ви добре відчуваєте слово, — сказав Іванов. — Ваша правда, я вжив не те слово. Хіба у вас немає таких знайомих, які дзюркотять, не дратують вас, розповідають новини, готові зробити послугу? €, звичайно… І ви їм
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міжконтинентальний вузол», після закриття браузера.