Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

— Слухайте, а ви йому часто ключ від своєї квартири давали? — несподівано для самого себе спитав Славін і зразу ж пошкодував про це.

— Не ваше діло, — грубо відповів Іванов і глянув на Славіна з подивом і погано прихованою неприязню. — Нетактовно ставити такі запитання.

— Я не посмів би поставити вам це безтактне запитання — ви маєте рацію, воно справді некоректне, — якби анонімку про те, що ви є прихована антирадянська людина, не надрукували на вашій машинці…

— Що?! — Іванов навіть відкинувся на спинку стільця.

— Саме так.

— Не може бути.

— Я кажу правду.

— Не може бути, — повторив Іванов. — І потім — звідки вам це відомо? Хто вам міг сказати, що анонімку надруковано на моїй же машинці? Цим слідство займається, а ви…

— А я? — спитав Славін.

Іванов відсунув від себе морозиво.

— Знаєте, мені щось не хочеться з вами розмовляти. Точніше, мені раптом перехотілося з вами розмовляти.

Славін витяг з кишені аркушик, на якому було надруковано непідписаний текст: «антирадянські висловлювання, анекдоти, пиятики, цинізм», і мовчки подав Іванову.

— На це витрачено багато годин роботи в архівах, Георгію Яковичу… Так що, будь ласка, змініть гнів на милість.

— Не хочу читати всяку гидоту, — вперто повторив Іванов, але в голосі його вже не було тієї раптової відчуженості.

— Погляньте на дату, Георгію Яковичу, — попросив Славін, — тільки на дату.

— Ну й що? — Іванов надів окуляри, подивився на число, місяць і рік. — Ну й що? Подивився. У цей день новий Ейнштейн народився? А може, Чайковський?

— Ні. Наступного дня вас усунули від академіка Криловського, ось що тоді сталося. А його самого зробили — через місяць після цього — консультантом уряду з ракетної техніки… І працювати з ним почав Кульков.

Іванов підсунув до себе морозиво, взяв товстими пальцями, схожими на сосиски, сухий шматочок торта, вмочив його в розталі вершки, облизав, наче кіт, і сказав:

— Зараз ви говорили як обчислювач… У вас розум математика… Але ви не математик. І не журналіст. Мабуть, ви з КДБ. Якщо не можете сказати правди — помовчіть, я досить гостро відчуваю брехню…

— Ви маєте рацію, я справді з чека.

— Чому ви одразу не відрекомендувалися? Граєте гру?

— Грав, — виправив його Славін. — Тепер перестав… Вам доведеться виїхати з міста, Георгію Яковичу…

— Не можу. В мене завтра захищається аспірант, тямущий хлопець, тому й багато ворогів, треба прикрити…

— Захист доведеться перенести.

— Що значить «перенести»?! Ви подумали, що буде з хлопцем?! Та й взагалі, чому я маю виїжджати?

— Повинні.

— Заарештовуєте, чи що?

— Я забронював вам номер у готелі «Ялта», і це було дуже не просто зробити, — Славін чомусь посміхнувся. — Туди нині буржуй унадився, всі місця продано за місяць наперед… Покатаєтесь на водних лижах..

— Це несерйозно…

— Це серйозно, — відповів Славін. — Ви навіть не уявляєте, як це серйозно.

— З чим пов'язано? — Іванов знову відсунув морозива.

— Я поки що не можу вам відповісти. Я не став оформляти свого прохання про ваш від'їзд офіційно: довелося б запрошувати вас до нас, дзвонити в спецчастину вашого центру… Я вирішив звернутися до вас особисто.

— Стривайте… Ви почали з Кулькова. Потім показали мені анонімку, надруковану на моїй же друкарській машинці. Після цього провели пряму між датою, коли її написали, і часом мого усунення од Криловського. І тут же підкинули ідею про висунення академіка на ключовий пост у ракетній техніці… Як тільки ви посмієте після цього сказати, що Криловський причетний до шпигунства, я вам зразу, не встаючи з місця, дам ляпаса.

— У міліцію заберуть, — відповів Славін. — Протоколами замучать… Не бийте… Тим наче, я сповненим ришнекту до академіка Криловського.

— Слава богу. Тоді лишається один висновок, найбільше пов'язаний з вашим запитанням; чи не давав я ключа Гені від моєї квартири, і висновок однозначний: ви підозрюєте Кулькова?

Славін довго мовчав, а потім, проклинаючи себе за свій. характер, відповів:

— Ми заарештували Кулькова.

— Та я ж сьогодні до нього дзвонив, мені сказали, що він у Берлін вилетів…

— А ви хотіли, щоб вам відповіли, мовляв, сидить Кульков? До нього ж не тільки ви дзвоните… Скажіть, часто бувало, що в п'ятницю, коли ви сідали за пульку, хтось кілька разів підряд дзвонив по телефону й не відповідав?

Іванов нахмурився; мабуть, чомусь зацікавившись запитанням; ну й лобище; Славін пригадав, як Степанов йому похвалявся: «Одного разу в Криму до мене підійшла парочка, простягла листівку, а на листівці вірші — самі склали: «Плечі богатирські, голова Сократа, напиши автограф для нашого брата». А в Дмитра голова малесенька порівняно з головою Іванова, оце справді-таки Сократ…

— Бувало, — відповів Іванов після тривалої паузи. — Але ж ви знаєте наші телефони.

— Знаю. Та коли ви спробуєте пригадати, то, думаю, впевнитесь, що такі дзвінки лунали саме в ті п'ятниці, коли у вас був Кульков, і до телефону підходив він, говорячи звичайне в таких випадках «алло».

Іванов довго мовчав, а потім ляснув своєю товстою долонею по мармуровому столику так, аж підскочили бокали з морозивом:

— Якщо він написав анонімку, то зробив це саме тоді, коли я закінчив йому дисертацію! Але навіщо?! Поясніть мені, навіщо?!

— Не поясню. Не знаю. Припустити можу: йому потрібно було зайняти ваше місце… Біля Криловського…

— Але ж це ганебно, — якось жалібно сказав Іванов. — Це по-скорпіонячому…

— Нічого подібного, — заперечив Славін. — Скорпіон жалить того, хто його везе через річку, і тоне разом з ним… Кульков же хотів, щоб потонули тільки ви… Георгію Яковичу, я мушу вас попередити: про арешт Кулькова знаєте лише ви!

— А генерал з артистом?

— Генерал знає, артист — ні. Повторюю: попереджати не треба?

— Не треба.

— Ви ні з ким не поділитесь цією новиною? Якщо ви зробите це, то завдасте нашій країні непоправної шкоди…

— Я те раз кажу, я нікому нічого…

Іванов раптом насупився, обірвав себе, завмер, лоб навис над столом, а потім рвучко підвівся:

— Поїхали до мене! Швидше!

В однокімнатній квартирі, яку він наймав, панував артистичний розгардіяш, що таїв у собі якусь аскетичну організованість: письмовий стіл, складений літерою «г», з двох звичайних, розсувних, для їдальні, був ареною роботи; в горі книжок чітко вгадувалася система; купка списаного паперу була закладена різнокольоровими смужками; все, що не потрібне було для стола, тобто для арени його роботи, немовби й не цікавило господаря.

— Зараз, почекайте, де ж це?! — Іванов зупинився посеред кімнати. — Здається, в комірчині, ану допоможіть…

Він відчинив у прихожій двері комірки, задекоровані шпалерами під цегельну кладку, і заходився викидати звідтіля дорогі гірськолижні черевики, спортивний одяг, водні лижі «Росіньйоль»,