Читати книгу - "Київські бомби"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За нього вже все вирішили, то правда, щира правда. І сталося це не вперше. Розуміння прийшло саме тоді, після всього, на галявині, у полоні глицевого запаху, коли вовтузився з мертвими тілами.
Спершу вирішував Залізняк — Антон Сапіга. Навіть не стільки він, скільки його стосунки з Оксаною. Метранпаж не подобався Полтаві, та його чомусь любила сестра, і участь Андрія в групі «коліївців» стала лише питанням короткого часу.
Далі рішення приймав ротмістр Підвисоцький — чорт, хлопець так і не запам’ятав його імені, хоч офіцер назвався ще під час першого допиту, тримався навіть підкреслено ввічливо. Мовляв, не сатрапи в охранці сидять, не дуболоми. Такі самі люди, лише старші, розумніші, з більшим досвідом. Правда, тут знову не обійшлося без Оксани. Ротмістр потім ще не раз натякав — сестра в камері так ніби заручницею сидить. Поки брат агентурить на Охоронне відділення, з молодою жінкою буде все в порядку. Хоч там як, і цим рішенням Полтава довго не мучився.
Нарешті — та ніч у лісі. За нього все вирішив Штерн, причому несподівано, доволі швидко й досить жорстко. Полтава не мав навіть кількох секунд на роздуми і ось уже став за цю осінь двічі вбивцею.
Проте, лежачи зараз та вивчаючи сіру стелю, Андрій пригадував себе та клубок своїх думок на тій посрібленій місяцем галявині досить уривчасто, фрагментами з чудернацького ярмаркового калейдоскопа, яким вони, полтавські діти, любили бавитися. Так само уривками згадував, як після всього поверталися назад до дачного будинку — три чорні тіні, один за одним. Сам він — між Фаїною та Штерном, той сунув позаду й щось говорив уголос, зовсім не боячись, що їх тут, серед темних сосон, хтось почує та побачить. Звертався скоріше до Фані, навряд чи думка такого, як Полтава, в цю мить та у найближчому майбутньому для нього взагалі щось могла важити. Слова теж сприймалися уривками, у вухах тоді почало дзвеніти сильніше, голова вже макітрилася, тіло била дедалі сильніша пропасниця. Жар, справжній гарячий жар почнеться пізніше. Поки ж вони поверталися, і Штерн говорив, Полтава, не маючи змоги дослухатися, вловив лише суть: викритий провокатор Вольф встиг вистрілити в Левіна та вбити його. Самого ж Вольфа застрелив новачок, впорався спритно, показав себе добре, відтепер йому можна повністю довіряти.
Іншого пояснення смерті Левіна не пропонувалося.
Фаїна легко погодилася з цим. Чому — Полтави все це навряд чи стосувалося. Адже відносини терористів склалися вже давно, були наповнені власними, незрозумілими та невідомими Андрієві нюансами. Вбивство, фактично — страта Левіна, напевне мало як для Штерна, так і для самої Фані прихований сенс. Інакше Штерн закликав би з ними або всю групу, разом із пораненим Малютою, або залишив би вдома Фаїну, велівши йти з собою Гіршеві. Отже, ті двоє, котрі чекали на них у будинку, навряд чи сприйняли хід керівника групи так, як прийняла все, що відбулося, ця жінка.
Штерн усе ж таки мав свої розрахунки. Навіть включив у них його, Полтаву. Більше того: зробив із Левіним те, що хотів зробити давно, саме тепер, з його, Андрія Волоха, втікача з тюрми, раптовою появою.
І все одно в ту мить про це не думалося на повну силу — колотило тіло, дзвеніла голова, пашіли небезпечним жаром щоки. Утім, цього тоді ніхто не помітив. Щойно зайшли, Полтава відійшов у свій закуток, зовсім не заважаючи Штерну пояснювати, як розвивалися події в лісі, а Фаїні — короткими фразами підтверджувати це. Здається, тоді свідомість уперше залишила його, але на дуже короткий час. Бо отямився, коли чиясь рука несильно ляснула по щоці: «Заснув? Вставай, іди сюди, ближче. Звеш тебе, звеш».
Коли наблизився до столу, обперся на нього, аби не хитало. Перед очима далі рябіли різнобарвні цятки, з туману виринула склянка, наповнена майже по вінця чимось темним, у ніс вдарив міцний запах — алкоголь… Горілка, справді, це ж та сама пляшка, яку лишив на столі Левін. Тепер її відкоркували, аби випити за помин його душі.
Здається, в нього тоді влили ледь не дві третини пляшки.
Це несподівано допомогло. Повністю відсторонившись від реальності, Полтава потім сидів на стільці й крутив у різні боки головою, намагаючись зрозуміти, що відбувається і куди всі довкола збираються.
Далі його взяли попід руки. Здається, з лівого боку підтримала Фаїна, праве плече підставив Гірш. Ноги слухалися погано, та все ж таки Полтава якось рухався. Йому-то якраз не було чого збирати — пішов, у чому прийшов. Була крита коляска, його підсадили туди, всередину, і хлопець не розгледів, сидів на козлах візник чи конем правив хтось із бомбістів. Імовірніше за все, знову Гірш: не Малюті ж із простреленою рукою віжки давати, і вже точно — не Фаїні, не кажучи вже про Штерна.
Цокали копита.
Цей звук то зникав, то знову повертав Полтаву в нічну реальність Києва — вони їхали в невідомому напрямку темними вулицями. Нарешті десь зупинилися, хлопцеві знову допомогли вийти, були якісь сходи, будинок на кілька поверхів, здається, піднялися на останній. Скрип — прочинилися двері.
І вже переступивши поріг, зробивши черговий крок у темне й невідоме, Полтава відчув, що його остаточно перестали тримати ноги. Не знав, упав чи підхопили. Так само не знав, чи довго лежав отак, непритомний. Коли оклигав та побачив над собою стелю, все одно нічого не чув. Лежав, немов замотаний у товстий шар вати, крізь який все ж таки долинали якісь звуки, та поки що нерозбірливо.
Спробував поворухнутися. Здається, застогнав мимоволі — не побачив, відчув, як хтось швидко наблизився. Лише коли не просто холодна — крижана рука торкнулася лоба, зрозумів, наскільки він сам палає.
— Жар, — почулося поруч, вати довкола вже стало менше, голос був жіночий.
Фаїна. Так, її звуть Фаїна.
А його — Полтава.
Він лежить тут — не важливо де, головне — лежить непритомний, його трусить, він горить, паморочиться в голові. Й напевне марить. А в маячні своїй, у пропасниці міг сказати що завгодно.
Адже він — агент Охоронного відділення, завербований особисто ротмістром Підвисоцьким. Дуже боїться, що це вийде з нього, й воно цілком могло вирватися. Довкола вороги, чекають, поки він оклигає.
Аби вбити.
Стратити, як Левіна та Вольфа. Лише перед смертю цей агент повинен їм розказати все, що не розляпав у хворобливій гарячці.
Рука Фаїни далі лежала на його чолі.
— Нерви.
— Не можна бути таким нервовим, — це Штерн, його голос він тепер розпізнає всюди.
— Тобі — не можна.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські бомби», після закриття браузера.